Роберт Отто Вальзер - Розбійник

— Це кому ж «усім нам»? Про кого ти кажеш? А втім, я вже тебе зрозумів. Одначе у вас посуваються справи й без мене цілковито природним чином. Мені головне — терпіти красу.

По цих словах — а з них член Товариства, що проповідувало здорову поживу для розуму, мало не розсміявся — розбійник відкинув поли свого піджака, і його співрозмовник, уздрівши таке, чого й не сподівався уздріти, аж пополотнів. А з другого боку, історія ця йому видалась навіть цікавою. Потому той член Товариства показав гостеві, який ще не втратив цікавости до літератури, численні свої опубліковані опуси. Було їх понад три сотні.

— Сьогодення й минуле одне з одним, звичайно, пов’язані, — промовив розбійник. — Одначе я прошу тебе: не переоцінюй заслуг того, чим я був, у тому, чим я став. Це ж бо так просто. Усім аж-аж-аж як кортить дорікнути людині, що вона, мовляв, геть опустила руки. Ти сам щойно побачив те, що я тобі чесно продемонстрував.

Член буркнув щось незрозуміле. Нерідко ми навіть не хочемо нічого про себе чути.

Так просиділи вдвох вони до самої півночі. Здавалось, успішний той член Товариства, який харчувався бобовими, не мав бажання почути того, що почув. Він зачитав уголос кілька уривків із Біблії. Схоже, релігійні питання неабияк його хвилювали. Але малі діти терплять свої болячки безневинно, тож ми, поки ще можна, маємо також поводитись трохи пристойніше, угамуватися, спокійно сприймати реальність і знайти спільну мову з самими собою. А коли той інтелігентик не схотів визнати: так, він саме те і побачив, що йому показали, то що це було з його боку — якась професійна звичка чи його особиста вигода? Чи не заздрив він нишком розбійникові, що тому випала така гарна доля?

— Адже повсюди, хоч би де ти з’явився, особа твоя привертає до себе увагу.

— Усім людям кортить мені допомагати, — відказав наш розбійник, — і кожне шкодує, що цього не може зробити.

— Це через те, що в тебе дитяче обличчя.

Але що ж наш розбійник показав тому членові Товариства? Про це ми не маємо навіть здогадки, для нас це — загадка. Та якою ж по-індіанському гарною видавалася ніч чоловікові, що оце повертався додому! Сріблясті дерева нечутно співали свою пісню дружби. Вулиці й вулички скидались на довгасті коробочки. Будинки стояли, немов іграшкові. І тут йому трапивсь один молодик, фермер; цей повертався від своєї коханої дівчини, яка гордувала ним, бо кохання простого фермера здавалося їй не досить чарівним. Фермер не міг знайти собі ради. Не раз він казав їй, що ладен упасти до ніг її, та це не дуже йому помагало. Падати кому-небудь до ніг — це більшу дає насолоду тим, хто падає, а не тим, до чиїх ніг падають. Останніми днями кохана цього пана фермера, на жаль, тільки й знала, що над ним насміхатися. Тими її насмішками він був уже ситий по саму зав’язку. А холодна відмова — це вам не пишний бенкет. Пан фермер дійшов уже навіть до того, що був ладний цілувати носаки черевичків королеви своєї долі. Про все це, а також про дещо іще він відверто зізнався розбійнику, а той, зі свого боку, відверто зізнався панові фермеру, що вважає за свій обов’язок відрадити того від бунту. Адже саме бунт навертався тепер на думку панові фермеру, бо примхи його повелительки вже почали йому набридати.

— Вона, безперечно, варта того, щоб ви її й далі кохали, — просто сказав наш розбійник, а тоді ще й додав: — Адже якби ви надумали прикидатися американцем, то вам довелось би піти на надто великі жертви. Це діло важке: здаватись байдужим до того, кому ти насправді відданий. Коли вона каже, що ви їй наскучили, то хай собі каже. Навіщо вам так понад міру приндитись!

Ніщо інше, аніж життєрадісність, спонукало нещасного фермера накликати докір у тому, буцімто він перейшов на бік більшовизму, хоч насправді він був наївний, як простий селянин. Обидва побажали один одному на добраніч. Власниця ложечки, або вдовиця, скуштувала тяжкого, дуже тяжкого шлюбу. А можна, я розповів вам про це докладніше? Другого вечора він, стомлений, стояв під будинком Ванди. У неї зібралися подруги. «Вона розважається», — подумав він радісно. Дівчата під музику танцювали. Розбійник підійшов до паркану і звівся навшпиньки, щоб краще бачити. І раптом фіранка на вікні опустилася. Він іще трохи постояв, а тоді попростував до курзали. Колись він послав був одній співачці перлове намисто. Послати що-небудь Ванді він чи то не важився, чи то йому просто таке й не спадало на думку. До тієї коштовности, якою розбійник ушанував був співачку, він додав іще кілька рядків і дістав на них вельми прихильну відповідь.

Отож десь років два тому, десь між п’ятою й шостою вечора, він справляв посиденьки в одному із наших вар’єте і з цієї нагоди викинув майже півсотні франків. Ви, либонь, знаєте, що до таких закладів ходять не задля того, щоб там показати себе скупердягою. Буває, до вас підсідає артисточка, помітивши з вашого вигляду, що її виступ вам приніс насолоду. Звісно, підсідає вона не заради того, щоб нудьгувати, й не заради того, щоб помирати зі спраги чи з голоду, ні, вона сподівається, що ви здогадаєтесь і замовите пляшку вина. А шоколад — його можна придбати в буфеті — ці співачки поглинають зазвичай з дивовижною пристрастю. Потім артисточка підлесливо звернеться до вас із проханням купити їй ще й сигаретки — за те, що вона так захоплено й зичливо на вас поглядає. Гаразд, ви її забаганку вволите, і це, певна річ, вам обійдеться вже в певну суму. А довкола ж вирує й співає життя. Зала напхана напхом — службовці і хіміки, селяни й військові… Антрепренер — той, як завше, закликає і публіку, і навіть артистів не гаяти часу, а розважатися. Якщо в нього лисина, то вона тільки сприяє виконанню його службових обов’язків. Приклад завжди заразливий, і позаяк вас бачать із дамою, яка щойно зійшла із підмостків, то й решту артисточок, її колежанок, сповнює така сама довіра до вас, і невдовзі ви вже опиняєтесь у колі компліментів та усмішок і почуваєтесь,