Вадим Миколайович Собко - Справа прокурора Малахова

таку мрійність, таку свіжість почуттів! Хіба тут не будеш заздрити? Комсомольцям нашим з вас приклад треба брати!

— Ми й будемо брати, — сказала Люба і швидко вибігла з їдальні, вигукнувши: — У нас на кухні катастрофа!

І знову Володимир Іванович Малахов провів її теплим поглядом.

— Вогонь, не дівчина, — сказав Зуб.

— Так, — підтвердив Малахов. — І це добре. Я страшенно не люблю тихеньких, з них завжди виходять пліткарки і міщанки. А Любочка такою не буде. В неї горить усе під руками. Хороша дівчинка, дуже я її люблю, і виховували її ми з Ганною саме так, щоб сміливою, рішучою була. В житті згодиться.

Варвара Павлівна зайшла до їдальні, і на обличчі її лежав уже не стривожений, а просто трагічно-розпачливий вираз. Вже було цілком ясно, що так добре задумана закуска перестоїть і багато від того втратить. Стара не розуміла, чому це господиня з найпочеснішою гостею запізнюються, ніяких виправдань тому знайти не могла і, щоб якось наблизити час обіду або хоч би створити видимість зрушення в цьому напрямку, сказала:

— Як ви міркуєте, картоплю до оселедця вже час варити чи ще почекати?

Вона була і комічна і зворушлива у своєму хвилюванні. Зубові стало її шкода і водночас він відчув, як йому на язик від однієї згадки про оселедця з вареною картоплею набігає слина. Саме тому відповідь його прозвучала з невдаваним захопленням.

— Чудесна це їжа, Варваро Павлівно, оселедець з картоплею. Студентська закуска, молодість нагадує. Скажемо чесно — непоганий смак був у студентів. Аж слинки у мене покотилися. Я гадаю, Варваро Павлівно, вже можна варити картоплю, ну, скільки вони ще можуть там швендяти? Десять хвилин, не більше! Ну, безсовісні, отак запізнитись!

— От що правда, то правда, — Варвара Павлівна запитально глянула на Малахова.

— Безперечно, час варити, — підтвердив господар, і стара поспішила до своєї картоплі.

— Ще чарочку? — запитав Володимир Іванович.

— Ні, дякую, — відмовився Зуб, — вже до селедчика з картоплею, уявляєте, як піде?

Він підвівся з тахти, пройшовся по кімнаті, глянув на вулицю через високі балконні двері, ніби виглядаючи, чи не йде Ганна Малахова, потім підійшов до піаніно, взяв у руки фото, поставлене Любочкою, і став його роздивлятися.

На фото був зображений кругловидий чоловік років тридцяти у формі капітан-лейтенанта. Кілька орденів прикрашали його темний кітель. Обличчя було міцне, енергійне, трохи роздвоєне підборіддя підкреслювало його силу. Високе чоло нависало над темними, уважними очима людини, цілком зосередженої на якійсь своїй найголовнішій думці.

Іван Семенович любив такі вольові обличчя і тому дивився на фото з приємністю. На його думку, саме такими і мусили бути героїчні радянські офіцери-моряки. Але це фото збуджувало багато інших думок і асоціацій, і тому, ставлячи картку на старе місце, Зуб лаконічно відзначив:

— Красивий дядько.

— Мені його ніколи не доводилося бачити в житті.

— Загинув?

Малахов мить, тільки одну мить помовчав, але пауза ця була помітною в розмові.

— М-м-м… — мугикнув він, а потім рішуче сказав: — Так, загинув.

— Пробачте, а що означає оте «м-м-м»? — не міг стримати свого зацікавлення Зуб.

Але секундне збентеження Малахова вже минуло, тільки обличчя стало чомусь ніби скривдженим і трохи сумовитим.

— Він загинув. Для всіх нас він загинув назавжди в тисячу дев’ятсот сорок шостому році.

— Не розумію, що, його в тюрму посадовили чи закордон утік? — все ще хотів дізнатися старий Зуб.

— Не треба про це розпитувати, Іване Семеновичу, — дуже стримано відповів Малахов, і на обличчі його відбився справжній біль. — Це важка для всіх нас і, на жаль, брудна історія.

Іван Семенович зрозумів, що своїми настійливими запитаннями зачепив неприємні, а може, навіть болючі спогади.

— Пробачте.

— Та ні, нічого особливого тут немає. Звичайна історія, яких тисячі. — І різко змінюючи розмову, Малахов весело вигукнув: — Справжнє неподобство! Де затримується Ганна? Де Басова? Де всі? Коли я, нарешті, зможу підняти належну мені за законом чарку на честь…

Договорити він не встиг, — вбігла Люба і весело закричала:

— Парад! Струнко! Мама йде!

Підкоряючись цій веселій команді, чоловіки підвелися назустріч Ганні Кирилівні, а Люба знов командувала голосно і дзвінко:

— Товаришу мамо! Частини для параду вишикувано, паспорта отримано, обід на столі.

— Парад, вільно! — скомандувала Ганна, мимохіть підтримуючи давно знайому гру. — Ну, поздоровляю тебе, мій любущий, — обняла вона дочку, — ти тепер у нас вже зовсім доросла. Здрастуйте, Іване Семеновичу, давно вас не бачила і дуже рада. — Ганна простягла Зубові руку і на ходу ледве відчутно торкнулась губами щоки Малахова. — Ох, які квіти чудесні.

— Це спеціально для тебе Володимир Іванович приніс, — оголосила Люба.

— Дякую, — Ганна ледве помітно провела рукою по руці Малахова, — давно вже я таких квітів не бачила. Мушу просити пробачення, Іване Семеновичу, статтю мою сьогодні на