Анджей Пилипюк - 2586 кроків

-- А пацієнти, бува, не втікають? – в голосі Скужевського звучали кпини.

-- Інколи трапляється. Але рідко. Родичі можуть їх відвідувати, розмовляють, на жаль, крізь шибку. А якби втекли, де вони сховаються? Їх ніхто не візьме в дім. Зрештою, щоб втікати, потрібні гроші. Інколи трапляється, -- повторив він. – Ховаються в селі, як правило ми швидко довідуємося, де. Але ж я не буду ганятися за ними і тягнути назад. Я людина і вони теж люди…

Несподівано в темноті перед ними замаячів низький, згорблений силует. З-під широкого капелюха дивилися очі, що дивно світилися. Обидва лікаря зупинилися збентежені. Десь з даху над завулком зсунулася снігова перина. Певний час сніжинки кружляли поміж стінами будинків, а коли долетіли до землі, незнайомця вже не було.

-- Ти бачив? – спитав Скужевський.

-- Так. Напевне якийсь волоцюга. Я знаю, що ти хочеш сказати. Він дійсно виглядав як привид. Згоден, в нього був капелюх, яких тут не носять вже кілька десятків років, принаймні з часів, коли Ганза покинула місто.

Скужевський поглянув на колегу. В доктора Гансена були витріщені очі, погляд в нього помутнів.

-- Ходімо, -- він потягнув Армауера за руку. – Куди?

-- Прямо і наліво. Ми вийдемо на набережну.

Вони пішли, підтримуючи один одного на вкритих льодом дошках. Йшли мовчки. Скужевський тихо ворушив губами. Гансен посміхнувся і також почав рахувати. Вони зупинилися перед воротами лікарні.

-- Дві тисячі п'ятсот вісімдесят шість, -- сказав Скужевський поважно.

-- Я теж рахував. Я розпочав пізніше ніж ти, а вийшло те саме, -- буркнув Гансен. – Колись я вже пробував, -- додав тихо.

Вони пройшли подвір’я і зайшли в лікарню. Біля порогу чекав доктор Даніельсен.

-- Освальд повісився, -- сказав він смутно. – Не витримав…

Гансен похмуро і сумно посміхнувся.

-- Я тобі не казав ще цього, -- зітхнув. – Інколи пацієнти втікають… таким чином.

Лабораторія зустріла їх гострим смородом реагентів.

Скужевський притягнув свою скриню. Витягнув з неї сталеву, нікельовану коробочку.

-- В мене для вас подарунок.

Гансен відкрив її і витягнув кільканадцять скляних пластин з препаратами. Він поклав першу з них під мікроскоп і старанно навів на різкість.

-- Гм. Чудова культура бактерій на мазку людської крові. .. Чимось забарвлена…

-- Йодом. Винахід поляка, доктора Тадеуша Бровіча.

-- Що це за зараза?

-- Палички черевного тифу.

Він відчинив шафку і спритно витягнув з неї біля десятка пляшечок з препаратами і хімічними речовинами. Він відсипав на лабораторну вагу відповідну кількість потрібних складників, а потім зібрав їх в фарфорову ступу і почав розтирати.

Увійшов доктор Даніельсен.

-- Ми живемо у важкі часи, -- сказав він, коли Гансен поступився йому місцем біля мікроскопа.

-- Напевно невдовзі ми довідаємося, як виглядають інші бацили, -- відповів Армауер. – З часом може навіть навчимося винищувати їх завдяки знанням про те, як вони збудовані…

-- На тебе чекає довге, прекрасне життя в часи найбільшого розвитку медицини, -- зітхнув Даніельсен. – Шкода, що я народився так рано. Як знати, можливо саме ви отримаєте ліки від прокази.

-- Погляньте на ці препарати, -- Скужевський витягнув зі скрині кілька банок з законсервованою людською шкірою.

-- Гмм, давайте поглянемо, -- Гансен оглянув першу з них. – Тут в нас проказа в класичній формі. Нарости, одутлість… А тут вже інший вид. Гладка, червонувата пляма на шкірі, я впевнений, що за життя пацієнта вона була невразлива на біль. Є щось цікавіше?

-- Більшість така сама.

-- Показуй. Це псоріаз, просто дуже запущений. Це якийсь лишай, не має нічого спільного зі справжньою проказою. Власне, -- пробурмотів він. – Проби з Бригген.

Він витягнув з сумки банку і видобув з неї пінцетом кусочок шкіри, вирізаної зі спини хлопця.

-- Це рак шкіри, -- Даніельсен оглянув наступні препарати. – Непогана колекція. Це знов проказа, з тих, що вражає зсередини. На шкірі ледь видно, а глибше…Хай вам щастить, -- посміхнувся він і взявши мисочку з готовим препаратом, пішов у частину закладу, яку займали хворі.

-- Пощастило хлопцеві, -- сказав Гансен, маніпулюючи під мікроскопом пробою. – Бацил прокази тут немає.

Він відчинив дверцята пічки, що стояла в кутку, і кинув пробу в полум’я. Несподівано Гансен завмер, дивлячись у вікно. На подвір’ї лікарні стояв привид. Скужевський теж зауважив його. А потім зник разом з хмарою снігу, яку ніс вітер.

-- Знову, -- сказав Гансен.

Павел кивнув головою.

-- Давай порозмовляємо відверто, -- попросив він.

-- Добре. З часу, коли п’ять років тому я став тут керівником, я чув цю історію багато разів… Прокажений Дід блукає містом.

-- Під час пошесті, в нас в Польщі бачили жінку, Зачумлену Діву…

-- Спочатку я не вірив в ці історії, вважав, що це колективне божевілля. Я не звертав уваги на байки забобонних торговок. А потім я почав бачити його. Краєм ока, в темних завулках. Здається він кружляє навколо лікарні. Хоче знати чим ми займаємося…

-- Можливо воно виникло давно тому, вбирало в себе людські страждання, росло в силі і почало приймати людську форму… -- пробурмотів Скужевський. – В нас, слов’ян, є такі історії. В дитинстві, я чув їх від матері, вона походила з села… Демон хвороби. Майже реальний. Втілення прокази, що заражає людей.

-- А може це тільки вітер? -- запитав Гансен. – Я бачив його тільки зимою. Вітер ліпить привидів зі снігу… Вони живляться