Максим Анатолійович Бутченко - Куркуль

води, викинувши нагору уламки чвирків, які, мов скло, розлетілись у повітрі й упали на кригу. Ось уже можна ступити на холодне дзеркало. Знову крик. І все затихло. Краплі повільно, немов втративши прискорення, спадали на білий, скаламучений сніг, що лежав тонким шаром на крижаній шкарлупі. Вода в широкій ополонці, збентежена дитиною, билася об гострі береги, хвилюючись, мов при штормі. Ліда більш не виринала. Федот ступив на кригу й побіг так швидко, як тільки міг. Водночас він на ходу зняв кожуха, трошки загальмував біля ополонки й упав, як камінь, у воду. Дітлахи біля іншого боку завмерли, застигли в далині, як темні грудочки на світлій, блискучій поверхні ставка. І лише голосний плач Зої розносився по слизькій рівній гладині. Голова Федота показалася з води, він хапнув повітря і знов пірнув. Певної миті все остаточно стихло. Така відсутність звуку ймовірна лише тоді, коли не лишилось нікого, здатного дихати. Немов би всі гуркоти після голосної бурі траурно щезли, і більш нема кому було відтворювати звуки, та й ні до чого. Так відбувалося саме мить — достатню, аби поєднати життя зі смертю. Якщо ж сказати точніше, то й узагалі не було цього кордону між буттям і небуттям. Брижі на воді хитались, прикриті зім’ятою дрібною хвилею, але ніхто більше не показувався з води. Ніхто більше не виринав.

І коли зимова синь ставка ще злегка коливалася, ворушачись із боку в бік, посередині відбувся вибух — сотні крапель вирвалися з води, сплеском розлетілись по всьому діаметру водойми, гучно й галасливо відлунали вибуховою хвилею. Федот підняв руки й з міцним хлюпом кинув на кригу тіло Ліди. Тоді ж, ковзаючи, вибрався на берег і почав тиснути на груди дівчинки, потім підвів її підборіддя, закинув назад, затулив дитині носа й зробив два міцних видихи в рот. Дихання не відновилося. Федот повторив усе з початку і тричі видихнув у розтулений дитячий ротик.

— Ні-і-і-і! — стогнав він, трусив невеличке тільце, підіймав його й нависав хитаючись. Потім ще раз надавив на груди і спробував удихнути в дівчинку життя.

— Тільки не та-а-к… Ні-і-і… — захрипів Федот, ковтаючи слова.

Ще раз смикнув тіло, голову, видихнув.

— Ліда-а-а, не лиша-а-й!.. Отямся-а-а, блага-а-ю-у-у, — заскрипів його голос.

На збіднілому маленькому обличчі не видно ані руху.

— А-а-а, — надавив, видохнув.

Вода розтікалася з мокрого одягу дитини й майже одразу замерзала на холоді. Ще ривок, дихання в морозні губи. Дівчинка розкинула ручки, поруч сидів батько — ридав, стогнав, кричав. Здавалося, що минули роки, Федотове волосся встигло посивіти, побіліти в тон снігу та криги. Але пройшло лише десять секунд, якихось десять коливань часу, туди-сюди. Так мало, що хіба варто їх рахувати? Напевно, не варто б було, але Шевченко видихнув із неймовірною напругою в мертво-холодні вуста, набравши все, що було в його грудях — біль, гіркоту, відчай. А тоді відкинув голову. Нічого не відбувалося. Усе скінчилось. Мертва тиша. Світло зблідло.

І тут Ліда закашляла. Вода виплеснулася з її рота, груди затряслися. Вона важко задихала, випльовуючи рідину, хекаючи та харкаючи. Зворушений Федот тремтів, не міг зсунутись із місця, а тоді підвів доньку й притягнув до себе. Дівчинка очманіло роздивлялась навсібіч, її очі були каламутними, вона не розуміла, що відбувається. Зображення розпливалося, розмазувалось. Єдине, що пульсувало в голові Ліди, — поруч батько. Вона чула його подих: гучний, теплий, рідний. Він тримався за її руку, та ще й так міцно, що, здавалося, якщо стисне долоньку сильніше, зламає її. Це тривало й тривало. Федот нахилився над донькою. Його солоні сльози падали на миле бліде обличчя дівчинки, розтікаючись по її шкірі, змішуючись із прісною водою, а далі стікали на кригу. Там, де вони торкалися криги, лишалися розталі ямки, мов шрами. Батько й донька сиділи й сиділи. Нікого не було в цілому світі. Ніхто не міг підійти та роз’єднати їх. Неначе усвідомлюючи це, Ліда легесенько, майже непомітно стулила холодні тонкі бліді пальчики й стиснула гарячу руку свого тата.

Розділ 3

Увечері Саша відпоювала травами дивом урятовану доньку, що розпласталася на ліжечку й горіла. У дівчинки піднялась температура, Ліда лежала, мов ганчірочка. Молодша Зоя розташувалася поруч, на підлозі, підклала стареньку свиточку, гладила сестру по оголеному ліктю. Федот понуро сидів за столом, ковтаючи час від часу чарку доброго спотикачу, який жінка гнала потайки, подекуди додаючи аніс, як навчала її мати — для чоловічої пристрасті. Чоловік пив гірку, проте це не приносило йому полегшення. Шевченко подивився на великий скляний слоїк, з якого вже випив два келішки; продовжувати йому не хотілось.

— Сашко, розумієш, я власноруч мало не загубив дитину. Який із мене після цього батько? — водив рукою по своїх коротких чорних кучерях, що кільчились, як у ягняти.

— Годі катувати себе, відлежиться твоя донька, — намагалася вгамувати Федота дружина, удаючи, ніби сама спокійна.

Саша брехала. Вона не знаходила собі місця відтоді, як побачила чоловіка, що увірвався до хати з дитиною на руках, мокрий та захеканий. Олександра лише неймовірним зусиллям волі не знепритомніла. Руки затрусилися, голову наповнив туман, серце скам’яніло. Федот поклав дівчинку, а сам скинув мокрий одяг, перевдягнувся, побіг за Зоєю та кожухом на ставок. Ліда лежала в ліжку, з неї на підлогу стікали струмочки води, тіло парувало. Саша роздягнула дівчинку, почала втирати запашну настоянку на травах у дитячу шкіру, аби розігріти покриту дрібними брижами тонку замерзлу плоть. Згодом замотала трьома пуховими ковдрами і стояла над донькою, немов тінь. Пізно ввечері дівчинку почала трусити лихоманка, мов у судомному нападі. Зоя перелякано дивилася на сестру, а згодом на матір, що намагалася допомогти Лідочці. Федот сидів за столом, зрідка стукаючи себе по макітрі, і пошепки лаяв власне нехлюйство. Саша намагалася його заспокоїти, проте дівчинці ставало дедалі гірше. Не було слів,