Вільгельм Мах - Вчителька, дочка Колумба

— Це вже вдруге ви робите мені наперекір. Граюся тільки до трьох.

— Пробачте. Вийшло якось несамохіть... Та й навіщо цей гвалт?

— На збір. Я дав такий наказ. Так ми вітаємо дорогих гостей.

— Щось я не збагну. Збір? Це ж село, а не казарма.  — Зрозумієте. У нас порядок військовий, або ж порядку ніякого. Іншого у нас не запроваджено. Раджу запам’ятати.

— Ну, тоді, добродію, гатіть у свій дзвін.

— Прошу не вказувати. Ходімо!

Та відійшли вони недалеко. Попереду почувся дитячий гамір і собачий гавкіт. Неждана картина вражає Агнешку, неначе удар грому, змушує застигнути на місці, обеззброює. На сухому острівці палає вогнище, а за ним, у колі дітей та підлітків, рве ланцюг ошалілий від страху пес. Прив’язаний він до високого осикового оземка, що стирчить в центрі галявини. Діти вимахують палаючими смолоскипами з клоччя. Їхній несамовитий, протяжний крик заглушує скавуління й виття тварини. Раз у раз один із смолоскипів креслить вогняну дугу й спадає на роздратовуваного пса. Рудий, прищавий хлопчисько керує тією понурою, як поганський обряд, розвагою. Агнешка притискає до себе Флокса. Намагається подолати безсилість ніг, зривається бігти і нараз відчуває на плечі міцну руку Балча, що стримує її. Не може навіть крикнути, голос в’язне в горлі. Але саме в цей час до пса приходить порятунок. Якесь дівча з русявими кісками вилітає на галявину з протилежного боку, розриває коло малих мучителів, розганяє їх березовою мітлою, гукає хрипким дискантом:

— Геть від Айстри, шмаркачі! Хто дозволив спускати її з дроту?!

— Варденьга! Елька! — озивається Балч, щоб його почули на галявині. Це подіяло: діти заклякають на місці, німіють, зіщулюються. Балч, тепер уже зовсім тихо, кидає: — Забирайтеся звідси! Ну!

За, мить на галявині лишається тільки Елька. Відв’язує від оземка жовту суку, пригладжує їй настовбурчену шерсть. Потім обоє зникають у кущах, зрум’янених останніми листочками.

— Невинні дитячі забавки,— поблажливо всміхається Балч.— Сьогодні порівняно тихі. А взагалі у нас бавляться, хто як уміє. Найохочіше з снарядами, що не вибухнули. Їх тут чимало.

Агнешка скидає з плеча його руку.

— Шнури! Ланцюги! Дроти! Хто їх цього вчить?

— Добродійко славна,— відповідає Балч терпеливо,— навіщо когось вчити лагідності? Життя тут скрутніше для людей, аніж для звірів.

— Але ж діти!.. Це ж діти!

Обоє підходять уже до схилів зруйнованого замку. Балч іде повільно, наче втомлений.

— Так. Діти. Діти переселенців різної масті. Діти військових поселенців. Діти солдатів від... та годі, біс із ними. Їхні татусі повзали тут під кулями. Колеги татусів гризуть тут землю, п’ють багнюку, якщо їх не з’їла риба.

— Не розумію. Щось не вкладається в голову. Солдатські діти ще замалі отак гратися: з псами, з вогнем.

— Ви помиляєтесь, добродійко. Це дійсно діти солдатів. Ви забули, що мобілізація не обминула й одружених, і чоловіків у самій силі. Деякі порозшукували зрештою своє сімейне щастя, мед, жінок з приплодом. Свіжих родин тут мало, дівчата бояться тутешніх хамів!

— Як ви говорите про них? З такою зневагою?

— Загалом, так. Насправді я шаную тільки тих, що полягли. Та й то не всіх.

— Ви, однак, живете.

— Я не казав, якої думки про самого себе.

— Ви говорите так, ніби жалкуєте, що залишилися живим.

— He жалкую. Пам’ять, спогади — то добра річ. Якби не був живий, не пам’ятав би. А варто. Ось цей замок, цей бункер, ми здобували чотири з половиною доби. Вежа — он дивіться... На шпилі був хрест. І от бачимо на тому хресті білу німецьку сорочку. Ворог нібито здається, капітулює. Дорого нам коштувала віра в оту сорочку й хрест. З-під того хреста згори практичний шваб, між іншим, особа духовна, посік наш батальйон на біфштекс. Я продовжував штурм, коли мій командир зненацька чомусь роздумав (ви вже здогадуєтеся хто?). Ви хотіли знати про це — отож майте.

— Тільки не кажіть уже мені,— голос Агнешки глухий, притлумлений,— що про це знає й Тотек.

— От ви й утаємничені в одну із справ жорстокості. Ніхто не знає про це. Навіть Тотек. І, певно, й не знатиме. Хіба що викажете ви. А для того жовторотого капітан Адам Пживлоцький — герой і мученик. А всі ми, всі ті, хто вижив,— бандити, розбійники.

— Аж так?

— Аж так. Бо про батька він нічого не знає, зате знає про нас. Коли ми врешті втихомирили той проклятий дот, то ми вже тому ксьондзові, чи пасторові, подякували за сорочку. Повісили на місці, лакованими туфельками догори на хресті, разом з рештою оборонців. По троє з кожного боку, симетрично, для рівноваги. Та всі обірвалися разом із шибеницею, шугнули у воду. Здається, вода ще й досі тхне від того...

Обоє вже давненько стоять на стежці, задивлені на вершок вежі, не помітивши навіть, коли зупинилися. Нараз Агнешка зиркнула поверх Балчевих плечей і помітила Тотека (вже в своєму одязі), що вихопився звідкись із руїн. За ним — Уля. Агнешки непомітним для Балча рухом подала їм знак відійти. Помітили, зрозуміли і повз купу битої цегли подалися у глиб саду. От і вона, Агнешка, в оцій дивній конспірації, щойно зароджуваній, уже й має союзників. Союзників проти чого?

— Все