Світлана Талан - Спокута

– А ти не знаєш?

– Щось одним вухом чула від батьків, але достеменно нічого не знаю, – відповіла Катря. – Чула, ніби ваші батьки колись посварилися. Так?

– Ти ж, Катрю, знаєш, що моя мати від народження кульгава, бо в неї вивих стегна. Їй і так тяжко ходити, а ще й тиск зависокий…

– Тому вона й працює прибиральницею в школі?

– А де ж їй іще працювати? Хоча мати закінчила у свій час технікум. Коли був живий батько, то сказав, що не пустить її на поле, щоб не згинула там. Так і працює прибиральницею до цього часу.

– Чому твій батько помер?

– Мати була мною вагітна, а Федьків батько, або, по-іншому, голова нашого колгоспу «Червоний партизан» дав обробляти їй ланку буряків. І скільки б ти думала? Цілий гектар! Тоді мій батько пішов до нього по-хорошому й каже: «Моя Валя на ланку не піде, бо ти ж бачиш, що вона кульгава та ще й вагітна. До того ж у неї часто стрибає тиск. Дай, Максимовичу, їй хоч дитину нормально виносити». А той уперся! Каже, що всі в селі рівні, і буряк полоти підуть усі: і директор, і вчителі, і фельдшерка. Не знаю, як там було, але мій батько схопив якогось дрючка, що перший-ліпший попався під руку, та й зопалу відлупцював голову. Той зняв побої у райцентрі, написав заяву на батька до міліції.

– І що? – Катерині очі гнівно заблищали.

– За це й посадили мого батька до в’язниці, – зітхнув Роман. – Ні він мене не бачив, ні я його.

– Як то?

– Захворів він там на туберкульоз, а потім підчепив запалення легенів і помер.

– Ти диви, який гад цей Іван Максимович! – із гнівом сказала Катря. – Недаремно ж мій дід його недолюблює.

– Твій дід – золотий чоловік.

– А ти на Федька зла не тримаєш?

– Ти що?! Він-то до чого? Він мій друг.

– Уже йду! – крикнув той і попрямував до них.

– Ну що? Знайшов боровика? – спитав Роман.

– А! – махнув хлопець рукою. – Які там боровики? Так, пройшовся лісом, щоб спокійніше на душі було.

– Ти все ще хочеш до сільгоспінституту вступати?

– Ще два роки попереду. Можливо, піду до юридичного.

– А я не передумала, – всунула свою копійку Катря. – Хочу бути вчителькою.

– А ким же ще ти можеш стати? Мною та Ромком із дитинства командуєш, як хочеш, – пустив шпильку Федір.

– Хм, – Катря невдоволено відкопилила губу, – можна подумати, що жінки бувають лише вчительками.

– І підводниками, і лікарями, і космонавтами, – продовжив її думку Федір. – Не хочеш стати першою жінкою-космонавтом, нога якої ступить на далекий і невідомий Марс?

– Дурень ти, Федьку, – з осудом блимнула на нього Катря виразними очима: – Та ще й набитий.

– Не сваріться, – спокійно мовив Роман.

– А ти, Ромку, куди підеш вчитися? – спитала, вже заспокоївшись.

– Мені не доводиться вибирати. Шлях один – у ПТУ.

– Але чому? Можна спробувати хоча б у технікум, – озвався Федько.

– Ви гадаєте, що я не йду до технікуму через свої трійки? – спитав Роман.

– А то ж чому? – Катині брови злетіли вгору, розправилися, як крила.

– По-перше, у ПТУ годують тричі на день, дають гуртожиток, стипендію, направлення на роботу. А по-друге, – Роман на мить запнувся, – по-друге, треба йти швидше працювати. Не можу ж я у матері сидіти на шиї? Треба їй дати змогу відпочити.

Усім стало якось ніяково і решту дороги додому вони йшли мовчки, лише іноді перекидаючись малозначущими фразами.

Цього дня Катря, напевне, вперше в житті сказала неправду. Була неділя, не треба було поспішати до школи, і вона вирішила досхочу виспатися. Але, як завжди, прокинулась о сьомій і довго крутилася, кутаючись простирадлом, доки знову задрімала. Їй наснився свій 10-Б клас, але чомусь поруч із нею сидів не Ромко, як завжди, а Федько. Вона так близько бачила його темні сяючі очі, що хотілося дивитися в них до безкінечності…

– Чи думає ця спляча красуня прокидатися, чи буде відлежувати боки до обіду? – голос діда розбудив Катрю, але їй так кортіло додивитися сон до кінця, що вона невдоволено промурчала й знову закрила очі, але сон вже розвіявся, як вранішній туман на сонці.

– Ну, що, діду? – невдоволено пробубоніла вона й розплющила очі. – Мені такий сон наснився, а ти все зіпсував.

– Як проспиш до обід, то присниться й ведмідь, – посміхнувся дід. – Хіба б я тебе будив без діла?

– Які можуть бути справи в неділю вранці?

– А це ти сама спитаєш у свого кавалера.

– Хто? – спитала Катря, потягуючись у ліжку.

– Федько.

– Я зараз, – зітхнула Катря й потяглася за халатиком.

Скрутивши волосся у вузол, затягла його гумкою, взула капці, вийшла на ґанок і замружила очі від сонця. Крізь крислату крону старої груші пробивалися грайливі сонячні промені. Вони одразу ж піймали обличчя дівчини й почали загравати