Ахмед Салман Рушді - Гарун і море оповідок

 арун уже відчув запах біди в нічному повітрі, бо несподіваний туман однозначно смердів смутком і журбою. «Нам треба було залишатися вдома, — подував він. — Там теж не бракує похмурих облич».

 — Фу! — пролунав голос Рашида Халіфи крізь зеленаво-жовтий туман. — Звідки той запах? При — знавайтеся!

 — Це Туман, — пояснив Гарун. — Туман нещастя. І тут почувся глос Пихатого Алежбо:

 — Шановний пане Рашид, видається мені, що хлопчина зіпсував повітря, а тепер хоче замести сліди. Боюся, він нагадує людей з дурної Долини К, яким так до вподоби всілякі вигадки. З чим мені тільки не доводиться миритися! Мої вороги наймають усіляких шибайголів, що затуркують людям голови байками про мене, а тим дурням таке лишень подавай. Ось чому, красномовний пане Рашид, я звернувся до вас. Оповідки мають бути бадьорими й похвальними, люди повірять вам, люди звеселіють і проголосують за мене.

На встиг пан Алежбо доказати речення до кінця, як озером подув різкий і палючий вітер. Туман розсіявся, і гарячий вітер обпалював їхні обличчя, а вода в озері аж збурилася.

 — Озеро аж ніяк не Безрадісне, воно, радше, Бурхливе! — Після останнього слова Гаруна раптом осяла думка:

 — Країна Настроїв! — вирвалося у нього.

Саме так називалася одна з найулюбленіших оповідок Рашида Халіфи. В ній ішлося про казкову країну, що постійно мінялася, залежно від настрою її мешканців. У країні Настроїв, якщо навколо було досить веселих людей, сонце могло світи навіть всеньку ніч, аж поки людям не набридав безкінечний день; тоді наступала дратівлива ніч, сповнена всілякого бубоніння й незгод, коли повітря ставало настільки густим, що й не вдихнеш. Коли людей охоплював гнів, двигтіла земля, а коли люди були збентежені чи певні у чомусь, країна Настроїв перетворювалася на суцільний безлад — обриси будинків, стовпи ліхтарів, автомобілі розпливалися, як зображення на картині з потьоками фарби, тож важко було навіть сказати, де річ починається, а де закінчується.

 — Хіба ні? — запитав Гарун тата. — Ти ж мені розповідав!

Гарун мав рацію. Як тільки Рашид засумував, Туман Лиха огорнув човен-лебідь, Пихатий Алежбо кипів від злости, тож не дивно, що подув такий гарячий вітер!

 — Країна Настроїв — це лишень казка, Гаруне, — відповів Рашид, — а ми в реальному світі!

Гарун, почувши татове «лишень казка», зрозумів, що Шах-Казна-Що сильно пригнічений, бо лишень з великого відчаю міг він сказати такі страхітливі слова.

Тим часом Рашид сперечався з паном Пихатим

Алежбо:

 — Але ж ви не хочете, аби я розповідав людям лишень солоденькі казочки? — заперечив він йому.

 — Гарні оповідки не обов'язково мусять бути такими. Людям можуть подобатися й найсумніші оповіді.

Пихатий Алежбо розлютився.

 — Дурниці! Дурниці! — кричав він. — Умови, на яких я вас найняв, кришталево прозорі! Для мене, будь ласка, розповідайте лишень життєрадісні саги. Жодних плаксивих зітхань! Хочеш гроші — розповідай хороше.

Тут вітер подув з подвійною силою; Рашид поринув у мовчазну печаль, озером до них понісся зеленувато-жовтий туман із смородом убиральні; вода стала ще сердитішою, перехлюпувалася через облавок човна-лебедя й небезпечно хитала його з боку на бік, ніби відповідала на лють Алежбо (і треба сказати, також на дедалі більший гнів Гаруна через поведінку Алежбо).

Знову туман огорнув човен-лебідь, і знову Гарун нічогісінько не бачив. Він лишень чув панічні крики людей в одностроях на веслах:

 — Ой, ой! Потонемо!

А також зойки розлюченого Пихатого Алежбо, який сприймав погодні умови як особисту образу; і що більше було зойків і криків, то бурхливішою ставала вода, а вітер ще гарячішим і несамовитішим. Від спалаху блискавок під гуркіт грому туман раз за разом осявало неоновим світлом.

І тут Гарунові спало на думку застосувати свою теорію про Країну Настроїв на практиці.

 — Гаразд, — вигукнув він у тумані. — Слухайте мене. Це дуже важливо. Всі замовкаємо. Ані пари з вуст. Стулити роти. Мертва тиша на рахунок три. Раз, два, три.

У його голосі зазвучали владні нотки, що здивувало і його, і всіх інших, внаслідок чого і Пихатий Алежбо, і люди в одностроях на веслах послухалися його без зайвих слів. Одразу стих пекельний вітер, перестало блискати й гриміти. Гарун зусиллям волі спробував приборкати своє роздратування Пихатим Алежбо — і хвилі вщухли, як тільки йому це вдалося зробити. Однак смердючий туман не зникав.

 — Зроби для мене одну річ, — сказав Гарун татові. — Ну ось таку. Згадай найщасливіші часи. Пригадай краєвид на Долину К, що відкрився перед нами, коли ми виїхали з Тунелю І. Подумай про своє весілля. Будь ласка.

За якусь мить смердючий туман розлізся на клапті, як стара сорочка, й потрохи розвіявся в прохолодному нічному бризі. Знову виглянув місяць і освітив гладь озера.

 — Тепер бачиш, — сказав Гарун татові, — це не «лишень казка».

Рашид аж зареготав від радости:

 — Твоя правда, Гаруне Халіфа, у скруті ти незамінна людина, яка завжди порятує, — промовив він, кивнувши головою. — Знімаю перед тобою капелюха.

 — О легковірний