Кларісе Ліспектор - Час зірки

Скоро ілюзія розвіялась, і вона побачила своє деформоване дзеркалом обличчя з величезним, як у клоуна, носом. Вона дивилася на себе й спокійно думала: така молода — а вже з ґанджем.

(Є ті, хто має. І ті, хто не має. Це так просто: ця дівчина не мала. Не мала чого? Неважливо: просто не мала. Якщо ви зрозуміли мене — добре. Якщо ні — теж добре. Але навіщо я непокоюся через цю дівчину, коли насправді я тужу за зрілою, налитою золотом пшеницею влітку?)

Коли вона була маленькою, її тітка, щоб налякати її, розповідала, що вампір — це той, хто впивається людині в горло, висмоктуючи з неї кров, — не відображається у дзеркалі. Вона гадала, що не так уже й погано бути вампіром, тоді кров забарвила б її смертельно бліде обличчя; здавалося неймовірним, що в її жилах є кров, ще менш імовірним — що вона колись прол­лється.

Ця дівчина горбилася, як швачка. Вона ще в дитинстві навчилася вишивати. І досягла б у житті значно більшого, якби присвятила себе делікатній праці швачки, можливо, вона працювала б із шовком. Або ще розкішніший матеріал: вишивала би бісером по блискучому атласу, поцілунку душі. Найтонша робота. Кропітка праця мурахи, що несе на спині цукринку. Вона здавалась ідіоткою, але не була нею. Вона не знала, що нещаслива. Це тому, що вона вірила. У що? У вас, але не обовʼязково вірити в когось чи щось, треба просто вірити. Іноді це дарувало їй відчуття благодаті. Вона ніколи не втрачала віри.

(Вона мене так дратує, що я спустошений. Я спустошений цією дівчиною. Вона дратує мене дедалі дужче, коли не протестує. Я розлючений. Я ладен бити склянки і тарілки і трощити віконне скло. Як мені помститися? Або, краще, — як мені відновити справедливість? Вже знаю: люблячи свого собаку, який має більше їжі, ніж вона. Чому вона не протестує? Чи є в ній бодай трохи твердості? Ні, вона солодко покірна).

Також я бачу її очі, великі, круглі, широко розплющені, допитливі — вона дивилась, як птах з пораненим крилом — може, через збільшену щитоподібну залозу, вона мала очі, що запитували. Кого вона запитувала? Бога? Вона не думала про Бога, а Бог не думав про неї. Бог — той, до кого можна доторкнутися. Коли ти відволікаєшся, зʼявляється Бог. Вона не ставила запитань. Здогадувалась, що на них немає відповідей. Чи вона була занадто дурною, щоб запитувати? Й отримувати відверте «ні»? Можливо, пустопорожні запитання усе ж потрібні, аби хтось колись не сказав, що вона й не намагалася запитувати. Але, схоже, через те, що їй нікому було відповісти, вона сама собі відповіла на запитання «чому?» — тому що. Чи є на світі інша відповідь? Якщо хтось знає кращу, нехай приїде і скаже, я чекаю на це впродовж багатьох років.

Тим часом хмари — білі, а небо — все блакитне. Чому так багато для Бога. Чому хоч би трішечки не для людей.

Вона народилася не під щасливою зіркою і здавалося, що вона була дочкою невідомо кого й мала вираз обличчя, ніби вибачалася за те, що займає чиєсь місце. Дивлячись у дзеркало, вона вивчала плями на обличчі, думаючи про щось інше. В Алаґоас їх називали латками й казали, що це все через печінку. Вона маскувала плями товстим шаром білої пудри; лише частина її обличчя була вкрита пудрою, але це все ж таки краще, ніж коричневі плями. Вона вся була трішки брудною, тому що рідко вмивалася. Вдень вона носила ті самі спідницю і блузку, вночі спала в комбінації. Її сусідка по кімнаті не знала, як натякнути їй, що від неї тхне. Й оскільки вона не знала, як це зробити, бо боялася образити її, все залишалося як було. В ній не було нічого видатного, хоч її шкіра там, де не було плям, мала легкий опаловий блиск. Але це не мало значення. Ніхто не озирався за нею на вулиці, вона була наче холодна кава.

Так і спливав час для цієї дівчини. Шмаркалась собі у поділ комбінації. Вона не мала тієї делікатності, що називається шармом. Тільки я вважаю її чарівною. Тільки я, її автор, люблю її. Страждаю через неї. І тільки я можу сказати так: «Чого б тільки я не подарував тобі співаючи, якби ти попросила мене про це плачучи!» Ця дівчина не знала, якою вона була, як цуценя не знає, що воно цуценя. Тому вона не відчувала себе нещасливою. Єдине, чого вона жадала, — жити. Вона не знала, для чого, вона не замислювалася над цим. Можливо, вона вважала, що життя — це маленьке щастя. Вона гадала, що людина має бути щасливою. І вона була. Перш ніж народитися, вона була ідеєю? Перш ніж народитися, вона була мертвою? А після народження вона житиме, щоб потім померти? Яка тоненька скибка кавунки.

Треба розповісти декілька фактів, але ще й сам не знаю, що я повідомляю.

Тепер (вибух) швидкими штрихами я опишу життя цієї дівчини до того моменту, коли вона подивилася у дзеркало над рукомийником.

Дитя сертану, вона народилася рахітичною, не під щасливою зіркою, як я вже казав. Коли їй було два роки, її батьки померли від лихоманки, звичної для сертану штату Алаґоас, де диявол загубив свої чоботи. Багато років потому вона переїхала в Масейо[13] зі своєю богомільною тіткою, єдиною родичкою на світі. Іноді вона згадувала про щось давно забуте. Про те, наприклад, як тітка била її по маківці, бо вважала, що там має бути життєвий центр. Вона била завжди кісточками пальців по мʼякому, через нестачу кальцію, черепу. Вона била її, але не лише тому, що отримувала при цьому фізичне задоволення (тітка ніколи не була заміжньою, бо для неї стала огидною сама ідея виходити заміж), але й тому, що вважала себе зобовʼязаною вберегти її, аби вона не стала коли-небудь однією з тих дівиць, які прогулюються вулицями Масейо із запаленою цигаркою, чатуючи на чоловіків. Хоча не було жодних ознак того, що дівчинка може стати в майбутньому вуличною повією. Навіть той факт, що вона колись стане жінкою, здається, ніколи не стосувався її покликання. Жіночність у