Алай - Коли курява спаде

свободу, перетворюються на домашніх рабів, які свободи не мають. А домашній раб — то худоба, його можна в будь-яку мить продати чи купити і коли завгодно поганяти. До того ж вільних людей постійно перетворювати на рабів дуже легко — достатньо закріпити певні правила щодо тих помилок, які так легко чинить людство. І це навіть певніше, ніж пастка, встановлена досвідченим мисливцем.

Так було і з матір’ю Соднама Г’ялцена.

Вона була донькою простолюдинів, тож і сама, природно, вважалась простолюдинкою. А відтак туси міг вимагати від неї данини чи виконання відбутку лише через старосту. Однак вона, не дочекавшись заміжжя, народила дитину від одного чоловіка і таким чином порушила закон у положенні про байстрюків, тож разом із своїм сином перетворилась на невільну рабу.

Згодом прийдуть письменні люди, які скажуть, що туси не мали законів. Так, ми багато чого не писали на папері, однак ми мали правила, які, хоча й не писані, були міцно закарбовані в наших серцях. І були навіть більш ефективні, ніж багато нинішніх речей, записаних на папері. От ви скажіть: хіба не так? Тут з глибин часу долинув надзвичайно впевнений голос, який прогудів: «так», «так».

Загалом кажучи, положення, що ми їх вводили на той час, відкривали перед людиною шлях униз, а не вгору. І люди з вагомою і шляхетною кісткою були майстрами виробляти такі норми.

Кістка поділяла людей на високих і низьких.

Туси.

Нижче туси — староста.

Староста керує простолюдинами.

Тільки потім — требá (листоноші, але не кур'єр), а потім уже домашні раби. Крім цього ще були люди, які могли вільно пересуватись[26]. Це — монахи, ремісники, шамани й актори. Щодо них туси дещо попускав віжки, але за умови того, що вони не викликатимуть у нього відчуття, ніби він не знає, що з ними робити.

Один лама колись сказав мені так: тибетці живуть, оточені парканом гір, і стають схожими на мовчазних китайців, коли в лихі часи не відрізняють добра від зла, а коли видаються веселими без особливого приводу для радості — тоді стають схожі на індійців,

Китай нашою мовою називається «Г'янак». Це означає «країна чорного одягу».

А Індія називається «Г'якар». Це означає «країна білого одягу».

Той лама згодом отримав від туси Мерці покарання, оскільки він завжди волів обмірковувати питання, в які ніхто не хотів заглиблюватись. Однак він помер тільки після того, як йому відрізали язика і він скуштував того болю, що виникає, коли не можеш говорити. Щодо цього питання, то я думаю так: до Будди Шак’ямуні була епоха пророків, а після того нам уже не потрібно думати своєю головою. Тож якщо ви вважаєте себе видатною людиною, але народились не серед аристократів, значить, ставайте ламою й описуйте людям картини прийдешнього життя. Якщо ж ви не можете не сказати чогось про сучасний світ чи людське життя, тоді — швидше, інакше якщо вам відріжуть язика, ви вже нічого не скажете.

Хіба ви не бачите, що ті язики, які хотіли щось сказати, вже повідпадали?

Прості люди іноді дійсно хочуть щось сказати, але завжди чекають аж до смерті, аби щось висловити. Передсмертні репліки можуть вийти такими:

— Дайте мені ковток медовухи.

— Будь ласка, покладіть мені до рота маленький камінець яшми.

— Небо ось-ось просвітліє.

— Ама, вони прийшли!

— Я не можу знайти свої ноги.

— Небо! Небо!

— Духи, духи!

І так далі, й тому подібне.

3. Санг'є Дролма

Я починаю описувати події з того сніжного ранку, коли мені було тринадцять років.

Отже, той перший весняний сніг викликав у мене снігову сліпоту.

Та свист батога, яким наші охоронці били Соднама Г’ялцена, ніби повіяв прохолодою на мої червоні набряклі очі.

Мати наказала годувальниці:

— Доглядай якнайкраще панича!

Коли пані пішла, а чарівна служанка Дролма зібралась іти за нею, я скинув з очей рушник і закричав:

— Мені потрібна, Дролмо!

Я зовсім не вимагав, щоб і мати залишилась зі мною, однак вона сказала:

— Гаразд, ну тоді ми залишимось і побудемо тут з тобою.