Мілан Кундера - Квазіавтостоп

визначеннях заздалегідь визначеною системою естетичних координат) пише роман, який ще перебуває у сфері його колишніх літературних зацікавлень, однак це вже твір «часткового західника». Написаний він у той час, коли Кундера вже перебував за кордоном. Однак було б надто примітивно вважати цей чисто зовнішній атрибут головною причиною «західництва» як цього твору, так і самого письменника. В романі, сюжет якого, до речі, розгортається на тлі подій «празької весни», перед героями поряд з їхніми чисто людськими турботами постає також проблема глибоко трагічного кардинального вибору — залишитися на батьківщині і стати соціально упослідженим, навіть більше, не зреалізуватися (як це робить головний персонаж розповіді Томаш і не робить в реальному житті Кундера), однак зберегти свою батьківщину, кохання, своє «ґрунтівство». Другий шлях — спробувати поїхати і жити на Заході, як це робить кохана Томаша — Тереза, однак дуже швидко зрозуміти, що все для тебе чуже, повернутися, навіть для того, щоб загинути. І врешті, третій варіант (його в «своєму» варіанті вибрав Кундера): художниця Сабіна, коханка Томаша, яка їде в Європу, а пізніше до Америки, і в короткому часі стає органічною, бодай про людське око, часткою цієї культури. Два розділи в романі мають однакову назву «Легкість і важкість», ще два — «Душа і тіло». Це лише частина пояснення. Адже важливо не вибрати щось одне — «ґрунтівство» чи «західництво», важливо зуміти їх поєднати, якщо, звісно, є талант і сила це зробити. Інакше залишишся на марґінесі до кінця своїх днів, вважаючи, що культура (література) твоєї країни — «пуп землі». Однак вона, можливо, не гірша за інші, але поки що нічим не краща. Це, так би мовити, була ремарка. Кундера ж в 1995 році публікує роман «Неквапливість» і, звісно, не підозрюючи цього сам, продовжує ним діалог з українськими «ґрунтівцями» і «західниками».

Дія цього роману відбувається в середньовічному французькому замку, який пристосовано за нинішньою європейською традицією під готель. У ньому зупиняється письменник з дружиною. Він медитує довкола новели середньовічного прозаїка Вівана Денона, сюжет якої збудовано на подіях кількасотрічної давності і які відбувалися саме в цій фортеці. Мілан Кундера цього разу детально описує Францію, звичаї цієї країни, людей, які тут мешкають. Їхні характери, звички, пристрасті. Він описує їх з погляду чужинця, однак жодним натяком не підкреслюючи цього. Він описує їх з погляду чеха, мешканця Центральної і донедавна ще тоталітарної Європи. Він, врешті, не втримується і показує своїх співвітчизників в образі чеського дисидента-ентомолога, запрошеного своєрідним «весільним генералом» на одну з чергових міжнародних наукових конференцій. У Західній Європі якраз час моди на дисидентів. Учений відрекомендовується клерку: «ЧЕХОРЖІПСКІ». Клерк-француз декілька разів перепитує: «Серошипі?» Він навіть не намагається вимовити правильно. За аналогією: «Кундера — Бандера», яке це має для ситого світу значення? Він майстерно переплітає в цьому своєму «західному» романі розповідь про середньовічних і сучасних молодих коханців. Посеред цього лабіринту блукає нікому не потрібний чеський учений, як і сам Кундера, який став у цьому романі «західником» і виявився, врешті, завершивши цей твір, ще більш потрібним своїм читачам у різних країнах світу. Роман закінчується майже пророчими словами: «Ніякого завтра. Ніяких слухачів. Я прошу тебе, друже, будь щасливим! У мене туманне враження, що в твоїй здатності бути щасливим єдина наша надія. Карета щезає в тумані, і я рушаю з місця». Кундера спробував у своїй творчості «західництво» в майже чистому вигляді і після цього дає пораду, просить бути щасливими, бути реальними, бути собою, і яке значення має, де ти, адже твоя земля завжди за плечима, вона завжди в тобі, допоки ти є. Щоб усе було саме так, потрібна «справжність», і саме так називається останній з написаних романів Мілана Кундери. Тут уже не потрібно нічого, є просто люди — чоловік і жінка, є їхнє кохання, кохання сорокарічних, — останнє кохання. Хто він у цьому творі? «Західник»? «Ґрунтівець»? На це, очевидно, немає відповіді. А якщо і є, то надто банальна. Звучить вона приблизно так — письменник, який врешті написав про свою справжність, хоч насправді цей прекрасний роман зовсім про інше, я вже згадував, — про кохання. Можливо, він, врешті, поєднав усі традиції. Очевидно. Я ж зауважу від себе, що Мілану Кундері вдалося створити європейський роман, поєднавши чуже та рідне, навіть більше, зробивши так, що все на цьому світі стало належати йому. Він пройшов до цієї мети шлях завдовжки в людське та письменницьке життя, на прикладі якого можна повчитись. Він дав відповідь і пораду українським «західникам» і «ґрунтівиям», і значення цього годі заперечувати.

РОЗМОВЛЯЮЧИ З МІЛАНОМ КУНДЕРОЮ

Як і українська культура загалом, так і література зокрема сповнені зараз парадоксів, м'яко кажучи, не вельми приємних, якщо не сказати більше — трагічних. Однак ця тема занадто масштабна, щоб стати предметом аналізу в запропонованім есе.

Я ж маю на меті передовсім з’ясувати окремі питання, пов'язані з творчістю одного з найвідоміших сучасних європейських письменників Мілана Кундери. Прозаїка, твори якого є зараз предметом пильної уваги та високих оцінок з боку літературних критиків, про що свідчить, зокрема, опитування 1997 року[4] (упевнений, що від того часу за два роки в оцінках творчості письменника мало що змінилося. — І. Ц.). Вагомим чинником є також те, що твори Мілана Кундери вивчаються на