Лариса Підгірна - Омбре. Над темрявою і світлом

бік ведмежої туші. Лише тепер я помітив, що бік ведмедя було проштрикнуто кілька разів. З глибоких ран струменіла ще гаряча темна кров.

— Врятувало те, що я помітив його першим, — з притаманною йому байдужою посмішкою відповів Валентино.

Ведмідь захрипів востаннє. Його лапа востаннє здригнулася — і звір сконав. Герцог закашлявся, розтираючи собі груди. Дістав кинджал, обтер його лезо об ведмежу шерсть...

— Матимемо на вечерю м’ясо, друже Леонардо, — проказав коротко. — Справжню червону дичину!

Зізнаюся, того вечора ведмеже м’ясо мені заледве лізло у горлянку, хоч смакувало непогано. Ніч ми провели у печері, а на ранок, щойно зійшло сонце, знову рушили в дорогу.

Так поступово, перелітаючи з місця на місце та слідуючи компасу, ми невпинно наближалися до нашого пункту призначення.

Торгівельне містечко Розматинча, про яке розповідав мені герцог, було наступним пунктом нашої зупинки. Тут нас мав зустріти давній знайомий, італійський купець Роджіо Аліканте, що тримав у Розматинчі свої сховища з крамом. Однак безлюдне Розматинча курилося чорними димами від згарищ. Безлюдна площа з невисокою ратушею, безлюдні зачумлені вулиці. На окраїні містечка догорали житла простого люду та торгівельні склади купців. Гіркий сморід згарища забивав памороки.

Чума! Герцог скрушно похитав головою.

Шукати сеньйора Аліканте серед розгулу чорної моровиці було б верхом безумства, як і блукати спорожнілими вулицями, на котрих залишила свої відмітини правиця смерті. До того ж ні мені, ні герцогу русинська мова не була відома. Однак тільки-но ми зрозуміли, що чекати допомоги нізвідки, на дзвіниці костелу, що виднівся віддалік, вдарив дзвін. Важко, глухо, як стогін людини, що конає у муках. Йому вторив підголосок, трохи дзвінкіший, схожий на дитячий зойк.

— Ходімо, ходімо, друже. Там має бути хтось, хто бодай латиною володіє. І якщо він здатен бити у дзвін, то здатен буде і відповісти нам... — проказав Валентино.

Прикриваючи обличчя рукавами, ми рушили у напрямку костелу.

— Чому бути, того не минути! — філософськи вголос розмірковував Чезаре. Я ледве розбирав, що він говорив, затуливши рукавом півобличчя. Дим виїдав очі та обпалював легені. — Але якщо мені судилося померти від чуми, — проказав герцог Валентино, — то це буде занадто щедрий дарунок долі для делла Ровере, чи не так?

— Не жартуйте так, мій пане! — відповів я. — Гірше те, що коли чума тут, то й Кам’янця вона може дістатися так само. Ті, хто тікали звідси, могли рознести її по усьому королівству.

На подвір’ї костелу було порожньо. Тут не смерділо згарищем, як у місті, бо хтось накосив чимало полину, склав у стіжки навколо будівлі, і вони, неначе велетенські кадила, пахкали на вітрі гіркуватим ароматним димом.

Слушний спосіб очистити повітря від згубного смороду, але я не дуже покладав надію на подібні простонародні засоби. Тим часом Валентино почав гукати дзвонаря-відчайдуха, що бив у дзвони серед чумного міста.

«Не будеш боятися ні страху нічного, ані стріли, що вдень пролітає, ані зарази, що в темряві ходить, ані моровиці, що нищить опівдні.... — почулося раптом звідкись згори. — Впаде тисяча зліва від тебе і десять тисяч праворуч від тебе, до тебе ж не дійде!..»

Дзвонар латиною вголос проказував дев’яностий псалом, що разом із полиновими куріннями мав відлякати чорну смерть. Проте чи мені було кепкувати зі слуги Божого та його віри у Давидові псалми?

Ним, до слова, виявився літній чернець-домініканець на ймення Юстиніан, що непогано розмовляв італійською. Вгледівши нас із дзвіниці, він доказав псалом до кінця і спритно спустився драбиною донизу.

Запросив нас всередину до костелу, розповів, що моровиця у Розматинчі почалася два тижні тому. Було схоже на те, що завезли заразу якісь купці разом зі східним крамом, тож багато хто, зібравши пожитки, потікали з містечка.

— У людей не вистачає віри в те, що Господь сильний їх охоронити, — скрушно пояснив нам отець Юстиніан.

За його словами, сеньйор Роджіо Аліканте, ризикуючи підхопити хворобу, зволікати довго не міг, хоч і очікував до останнього появи якихось людей. Тож, як і інші купці, разом із крамом він виїхав із Розматинча до кращих часів, повернувся у Чорнокозинецький замок, де за потреби завжди гостює у подільського біскупа. Це вниз по Збручу, як пояснив чернець, і тепер, очевидно, туди пролягала й наша дорога. Ну а він, слуга Божий, зостанеться тут, у Розматинчі, аби втішати тих, кому тікати нікуди, та ховати тіла померлих. У містечку залишилося не так багато люду, але ті, що вирішили перечекати моровицю, приходять сюди, у дім Божий, та моляться за порятунок.

— У Вас зовсім немає страху, отче, але чи здатні ці стіни зупинити чуму? — іронічно проказав герцог Валентино, озираючись навколо. — У Неаполі я бачив величні палаци, в які чорна смерть проникала так само легко, як у хатини злидарів.

— Стіни, побудовані людиною, не зупинять чуму, — погодився отець Юстиніан. — Але сила Божа здатна утримувати її за межами цього святого місця, запевняю!

Він повів нас ближче до вівтаря. Там у променях сонця тьмяною позолотою світилася старовинна ікона. Такої мені ще не доводилося бачити, і мої очі одразу вихопили найнезвичніші елементи сюжету полотна: силует Христа, викривлений у неприродній позі, що роздирав пальцями власну плоть.

— Тіло Господа нашого, Христа, за нас ломиме, — смиренно проказав отець Юстиніан, запалюючи нову свічку від майже догорілої. — Шкода, що вони усі повтікали, бо кожен, хто приходить сюди з вірою, отримає захист та допомогу!

— Це саме те, отче, що нам потрібно