Галина Бабич - Тюті

Що таке косметичний ремонт професор не знав, але йому сподобалося, що майор не п'є і небалакучий. Настрій піднявся, професор повеселішав. По-перше, є нагода перебрати книжки. Господи! Скільки не прочитано через ті лекції! Подруге, з'явилося свіже почуття, почуття людини, що прагне заглибитися в невідомі досі нетрі життя.

Так чи інакше, а "процес пішов". Майор своє діло знав і не допікав професорові ні балачками, ні проблемами з будматеріалами та ліквідацією ремонтних відходів. Коли збиралося багато побитих ках-лів, цегли, сміття, майор приводив з собою парубка років двадцяти. Худий, блідий, очі запалі, мов ямки. Тягав цемент, крейду, кахлі. Відчувався якийсь дискомфорт, але ж якось кінчати ремонт треба. Краєм ока професор помітив, що худорлявий парубок раз у раз задивляється на книжки, яких було багато не тільки по кутках кімнати, а й у коридорі. Придивившись, пригадав, що, здається, бачив його не раз у парку за шахами, навіть холодної осені, коли руки клякнуть від холоду.

"І чого б це йому лупати очима на мої книжки. Що він там побачив цікавого для себе? Тобі, любчику, усе це таке недосяжне, як дідькові до раю", — подумав професор і враз зніяковів: "А чого це я з такою погордою до нього ставлюся? Якщо він очей не зводить з моїх книжок, то, може, щось у нього десь там у закутках свідомості ворушиться?"

Та ось ремонт як почався, так і скінчився. З майором розійшлися по-доброму, обоє залишилися задоволені. З хлопцем майор розраховувався сам. Той низько вклонився і непомітно зник.

Ремонт скінчився, а депресія і збайдужіння не минали. Тільки часом, як весняна ластівка, майне солодка думка і висвітяться в пам'яті молоді обличчя сотень дипломників, їхні жваві очі, загуготить сесійний гамір. Коли це було? Давно-давно... але ж було... З видавництва повернули рукопис. Отже щось треба робити. Пропозиції, що їх зрідка отримував, його не задовольняли. Сусідка Ніна зауважила, що в моду входить репетиторство, правда неофіційне. Так, щоб ніхто не знав. "Ні, це не для нього" — "Ні, то й ні!" — розвернулася й пішла. Але ж так і зледащіти можна. Або втратити сенс життя. Професор перелякався. "Стривай! А чого ж та публіка за шахами, яку я не дуже полюбляю, задоволена собою? Невже вони знають щось таке, чого не знаю я, професор?!" Від цієї думки йому стало ще гірше. "Піду. прогуляюся! Це корисно",

Він хутко накинув легеньку куртку, якось бездумно взяв під пахву шахівницю й подався до парку. "Знову ці..." Йому стало соромно за себе. Сів віддалік і став спостерігати. Трохи осторонь від шахістів сиділа трійця. Двоє з них перебирали якісь пожитки, а третій, наймолодший (професор придивився і впізнав у ньому майорового підсобника). схиливши голову, уп'явся очима в якусь знайому з обгортки книжку. З подивом професор таки упізнав: то був посібник для вступників до ВНЗ "Українська мова та література". У професорові озвався професіонал. Він став уважніше приглядатися до цього феномена. Хлопець не просто гортав аркуші, він щось підкреслював, навіть виписував у зошит.

— А це правда, Макизьон, що ти збираєшся поступати до університету? — запитав один із тих, що колупалися у своїх целофанових пакетах.

— Правда.

— А навіщо?

— Учитися хочеться.

— Таке скажеш...

"Ага... Отже звати його Макизьон. Видно, хтось із цієї публіки нагородив хлопця тим прізвиськом, а воно й прилипло. І вже відхрещуйся — не відхрещуйся, нічого не вдієш. Так Макизьоном і залишишся поки життя. Це ж у козаків на Січі такий звичай був: Хмель, Жбурляй, Граб чи то ще що".

Професор розсердився на себе: "До чого тут такі паралелі?" Але настрій трохи покращав, і він переніс свої спостереження на тих двох, що сиділи поруч з Маки-зьоном. Досвідчене око і зринулі з забуття елементи фізіогномики майже одразу привели його до категоричного висновку: ті двоє — пропащі. А от Макизьон — перспективний матеріал. З ним цікаво було б попрацювати. Професор підвівся, щоб іти, і раптом почув:

— Я вас упізнав. Це у вас багато книг. Скажіть, будь ласка, а чому так часто змінюється український правопис?

— Ви ще попросіть мене прочитати для вашої компанії лекцію "Про літературу і мораль", — невдоволено буркнув професор, узяв з колін шахівницю й посунув додому.

Уночі погано спалося, мабуть, через те, що звечора був невдоволений собою. А вранці його знову потягло чи то до шахістів, чи то до об'єкта учорашніх спостережень. Двоє і Макизьон сиділи на вчорашньому місці. Один з них щось жував, другий латав торбу, а Макизьон намагався розібрати якесь довге речення. Професор підсів ближче.

— Скажіть мені по-чесному, а що вас силує морочити собі голову?

— Учитись хочеться.

— Наш Макизьон до університету вступає, — пояснив той, що орудував голкою.

"Типові шизики", — знову прокинувся десь усередині професора монстр фахівця. — "А раптом ні? Раптом я помиляюся? "Вчитися хочеться!" — у цьому щось-таки є. А ну, як добре попрацювати з цим "самородком"?! До речі, треба зазирнути в етимологічний словник, що воно за слово "макизьон"? Багацько ж, видно, дав Господь цьому хлопцеві зі своєї щедрої руки, коли він у своєму становищі про університет думає. А що, коли в нього, як то мовиться серед студентів, "склеїться"?! Цієї ночі професорові спалося добре.

Наступного дня Дмитро Іванович рушив до парку, як на роботу. Зваживши усі "за" і "проти", з'ясувавши, що у хлопця лишилося в голові після школи, а також, що саме вабить його в майбутньому навчанні, вони погодили план підготовки в такий спосіб, щоб наступного року Маки-зьон був готовий подавати документи до вступу в університет. "Отже,