Марія Козіренко - Жуйка

Марц їхав і роздивлявся подряпини на металевих стінах. Правду кажучи, вірші йому не дуже подобалися. Вони залишали у нього неприємне відчуття порож-нечі, ніби щоразу, коли він дочитував останній рядок, усередині вибухала нейтронна бомба. Зовні все залишалося нормальним і красивим, але із життям було несумісним.

На 73-му поверсі зайшов сіренький дідуган із червоним пластиковим ціпком у вигляді дракона. Цього діда Марц ніколи раніше не бачив, проте це не означало, що той жив тут недовго. Старий поставив біля себе облізлий коричневий портфель, з якого стирчав тугий рулон цупкого жовтуватого паперу. Марц хотів роздивитися супутника якомога детальніше. Дідок, як і більшість людей похилого віку, виглядав як затертий прибулець із минулого: одяг, портфель, окуляри в товстій чорній оправі — все це відбуксовувало свідомість щонайменше років на двадцять назад. Тоді Марцеві було близько десяти, і життя було льодяником — наполовину з полуничним смаком, наполовину з гівняним. Небо здавалося близьким, як запущений власноруч повітряний змій, а новий велосипед блищав на літньому сонці, як найбільший у світі чорний діамант дивної форми. Мати, щойно отримавши ступінь доктора філософії, подалася до Франції з якимсь аспірантом, залишивши їм з татом на холодильнику записку, а в холодильнику — суп.

Відтоді Марц матері не бачив. Батько, забивши на все, пробухав місяці зо три, потім продав будинок, купив яхту, назвав її «Sweet Zao Chi», вийшов суботнього ранку в море й не повернувся. Малого ж забрав до себе дід Йон.

Відтоді Марц був сам собі сім’я. Хоча й сподівався, що мати повернеться. І тато опустить своє смертельно-біле вітрило й прийде по нього, ступаючи по міцній землі… Через три роки всі сподівання минули й остаточно залишили перед хлопцем саму реальність.

Життя з дідом було ніяким. Марц вивчив кілька фраз ромською мовою, закінчив школу і, поцілувавши діда в тремтячу щоку, поїхав назад до Хака, звідки його вісім років тому забрав старий Йон.

Коли Марц купував квитки з Кишинау до Хака (з пересадкою в Кейситі), по вокзальному гучномовцю якраз передавали класику — «The Road to Hell», якою уже кілька років саркастично проводжали потяги до міст у східній частині Крайну. Марц думав про важкі від чавунних голів поїзди, які неквапливо вирушали до спустошених наполовину війною й дощенту байдужістю поселень. Касирка мовчки поклала перед ним зелений папірець, увесь побитий чорними літерами й цифрами, — як карту невизначеної масті з колоди ворожки, за вказівкою якої Марц може прожити дві найближчі доби в точно вказаному потязі, вагоні, купе. Він точно знатиме, куди й звідки їде, коли найближча зупинка і яка приблизна мета подорожі. Якщо хочеш поворожити на залізничному квитку, то на вокзалі будь-якого великого міста завжди знайдеться не надто охайна мадам, яка з математичною точністю зможе розказати не тільки куди й звідки ти їдеш (бо це написано на квитку), а й що на тебе там чекає і чи є у тебе шанс повернутися живим і здоровим. Беруть недорого, приблизно десять відсотків від вартості самого квитка.

Марц стояв і вдивлявся у квиток, коли його нахабно смикнув за рукав вокзальний волоцюга:

— Юначе, допоможи старому... — Марц мовчки подивився на діда, а той продовжував: — От ти зараз поїдеш, а я залишуся. Ти ж поїдеш, так? Поїдеш? Ми ж більше ніколи не побачимось, а так ти міг би лишитися у моїх спогадах добрим юнаком, який дав мені кілька монет, — старий виглядав дивно, принаймні не дихав алкогольним випаром Марцеві в обличчя і мав чисті руки.

— Я торгую пам’яттю, — старий заглядав у вічі, — це рідкісний товар сьогодні, чи не так? Чи пам’ятатиме тебе якась дівка, що ти з нею спав напередодні? Чи згадає тебе друг, із яким ти хотів напитися перед від’їздом назавжди? Чи згадають тебе ті, від кого тікаєш?

Марц дивився на старого впритул, відчуваючи, як скипає йому кров у щойно роз’ятреній рані.

— Слухай, діду. Слухай. Я народився маленьким, близько двох кілограмів, вдома, вночі, десь пів на третю. Мати не кричала, батько нервував, лікар витирав руки, штучне світло було занадто яскравим. Я верещав, ніби потрапив до пастки. Знаєш, це відчуття не полишає мене й досі, навіть зараз, особливо зараз, коли я хочу звідси забратися якнайдалі, якнайглибше — від порожніх міжміських трас, від цих довбаних горіхів, від пережованої мови! — Марц зривався на крик.

Старий трохи знічено засунув свої чисті руки до кишень куртки. Марц розходився:

— Запам’ятай це! Назавжди запам’ятай, на скільки там тобі залишилося — запам’ятай!

Голос на стовпі урочисто виголосив: «Швидкий поїзд до Кейсита, час прибуття 19:42, очікується до...»

— Тебе не вчили чемно поводитись зі старшими... — старий спромігся на посмішку й витягнув ліву руку з кишені.

— Мене взагалі мало чому вчили. І нічому з того, що мене цікавило.

Марц тицьнув йому кілька купюр і, поправивши наплічник, пішов подалі від гріха бути викарбуваним у чиїйсь пам’яті.

Дві години потому він з напруженою цікавістю спостерігав, як ковтає заспокійливе його сусідка по купе.

— Перепрошую, ви погано почуваєтеся?

— Т-та... — жінка махнула наманікюреною ручкою. — Це таке. Нерви. Я наче нещаслива... А ще снилися мені сьогодні білі птахи якісь... А, дурня це все. Хоча ви знаєте... Я запізнювалася, так, запізнювалася на поїзд, взяла таксі, у мене в Кейситі сестра. Я страшенно запізнювалася, а ці білі птахи... Ну, ви розумієте, ми майже приїхали... Цей