Ярослава Дегтяренка - Лицарі Дикого Поля. Том 2

і невблаганно наближувалася до обриву. Опинившись майже на самому краю, Орися все ж зупинилася і, обернувшись, простягнула до нього руки та жалібно покликала: «Тимофію!» Пориви вітру шарпали, розвівали її спідницю, і дівчина чомусь почала ставати прозорою на тлі чорно-фіолетового неба, яке розпорювали яскраві блискавки. Ще трохи — і вона перетворилася на примарну тінь. Вітер підхопив її, немов пушинку, і до хлопця долинув тихий і сумний шелест голосу коханої: «Тимофію!»

«Орисю!» — не своїм голосом закричав бідолашний Тимофій і кинувся за дівчиною до дніпровської кручі. І тут він отямився, підскочив, вигукуючи «Орися! Орися!» і дико озираючись навсібіч. Тіло відповіло нестерпним болем, але хлопець не звернув на нього уваги. Погляд Тимофія натикався на чоловічі обличчя, що оточували його. Він здивовано озирався, намагаючись зрозуміти, де він опинився й куди зникли дубовий гай, Дніпро і кохана дівчина.

— Та тихіше, хлопче, тихіше! Ти зараз сам собі нашкодиш! Я ледь кров зупинив! Та не кричи ти й не смикайся! Дурню! — гримнув на нього літній козак, у якому Тимофій упізнав їхнього кошового лікаря-травника діда Яцка, як його всі називали.

«Орисю!» — прошепотів Тимофій, важко дихаючи, і нарешті зрозумів, що це все примарилося йому, що він не в гаю під Києвом, а у військовому таборі, у наметі. Тимофій відчув сильний біль і згадав, як його поранило. Тоді він обережно ліг на спину. Поруч розрізнив стривожене обличчя Марка. «Слава Богу, Марко живий!» — подумав Тимофій. У нього в ногах стояли стривожені Хмельницький і Кривоніс, праворуч розташувався лікар, а з-за його спини визирав Максим.

— Страхіття тобі примарилося, чи що? — запитав лікар, оглядаючи щойно накладену пов’язку. — Ти ж волав так, мов у тебе клепки розсохлись! Слава тобі, Пречиста Діво, що знову кров не пішла! Дякуй Богові, хлопче, у сорочці ти народився! Ще трохи — і твою печінку так обробили б, що вона тільки для печені і згодилася б! Ти обережніший був би або кірасу надягай, якщо такий запальний, що під шаблю лізеш, себе не шкодуючи, — бурчав лікар. — Але байдуже! Ти — бугай здоровий. Одужаєш!

Хмельницький докірливо подивився на Тимофія, а Кривоніс промовив:

— Я тобі життям зобов’язаний, Красунчику! І дай тобі Бог здоров’я! Весь свій вік тобі вдячний буду!

— Проси в мене чого хочеш, Тимофію! — сказав Богдан. — А кірасу я тобі обов’язково подарую, якщо такий нерозважливий.

— Та нічого мені не треба, — почав, було, відмовлятися Тимофій, але потім зметикував: — Хоча ні! Дай мені гінця, батьку, щоби він до мого брата й нареченої листи відвіз. Із минулої осені вони від мене звісток не отримували.

— Звичайно, дам! Я пришлю до тебе писаря й людину, яка ці листи відвезе, — пообіцяв Хмельницький і розуміюче усміхнувся.

— Гаразд, ідіть! Нічого тут штовхатися! Потім подякуєте й листи напишете, — не дуже люб’язно сказав лікар гетьману й полковнику. Вочевидь, він ні на кого не зважав і ні перед ким не збирався підлабузнюватися. Ще б пак! Не сьогодні-завтра ці двоє самі в його руки можуть потрапити, тож нічого й церемонитися. — Хлопцеві зараз полежати треба й оговтатися. Спокій йому потрібен! А то він так тремтить, що ще переляк на воску зливати доведеться. А я не вмію! Ба, не ворожка!

Хмельницький із Кривоносом змушені були підкоритися сварливому ескулапу й вийшли.

— А ви що, оглухли? Забирайтеся обидва! — рикнув дід Яцко на Марка та Максима.

— Ага, зараз! — зухвало відповів Кривоносенко. — А за ним хто нагляне?

— Ну, тоді недовго йому докучайте! — буркнув лікар та почав збирати свої зілля, щось осудливо бурмочучи собі під ніс про хамуватих молодиків, пообіцяв зайти пізніше і вийшов. А Марко з Максимом однаково залишилися, попри заборону лікаря.

— Як я тут опинився? — запитав Тимофій.

— Тебе мій батько виніс із тієї різанини. Гетьман коли дізнався, що тебе поранено, так сполошився, що особисто прийшов на тебе подивитися. Ти, мабуть, у нього в улюбленцях! — хихикнув Максимко.

— Ех, Тимофію, Тимофію! — зітхнув Марко. — Спочатку Влад, тепер — ти. Мабуть, моя черга бути наступним!

— Не мели дурниць! — буркнув Тимофій, кривлячись — поранений бік болів нестерпно. — Чим усе скінчилося?

— Та вирізали майже всіх, — коротко відповів Марко.

— А де я зараз? У Гороховій Діброві?

— Ні, у нашому коші біля Росі. А Орися — це хто? Твоя наречена? — поцікавився Максим і виразно підняв брови. — Це її ти щойно кликав?

— Так, — відповів Тимофій. — Мені привиділося, що страшна буря почалася й Орисю відносить від мене вітром. А я нічого вдіяти не можу — ні наздогнати, ні утримати її. І страшно так стало, як ніколи в житті не було.

— Та ти так кричав, що ми всі злякалися, — похмуро сказав Марко. — Воно й не дивно, якщо таке привиділося.

— А де вона нині? — знову поцікавився Максим.

— У Поділлі в мого брата.

Тут у намет убіг Онисько.

— Господи! І ти, Красунчику, поранений? — вигукнув він, дивлячись на Тимофія. — Ну що ти будеш робити?! Я, старий, цілий і неушкоджений, а ви, молоді... — старий козак скрушно зітхнув, а потім звернувся до Марка: — Синку, ходімо швидше зі мною!

— Що трапилося? — стривожено запитав Марко, адже його майбутній тесть був таким нахмуреним, немов розгубив дорогою свою звичайну життєрадісність.

— Олекса. Твій батько. Він... — Онисько зам’явся. — Він поранений. Ще вчора його поранило. І він кличе тебе.

— Іди, Марку! Іди швидше! — сказав йому Тимофій, помітивши, як Марко змінився в обличчі. Він усе зрозумів, подивившись в очі Ониськові, який так і не наважився сказати його другові про те, що Воловод ось-ось помре.

Схвильований Марко