Галина Микитчак - Джмеленя та дерево Ву

компотом, татарський хліб, пахлава й виноград. У маленькій коробочці лежали шекер киїк. Дзвінка й Дмитрик відразу ж відчули, що страшенно голодні. Хоча зовсім недавно стоптали по тарілці макаронів з помідорно-м’ясною підливою. Недаремно кажуть, що морське повітря навіває неабиякий апетит. Тому двічі запрошувати дітей не довелось. Бабця Леся, на відміну від них, тільки пощипувала козячий сир і пригублювала горняточко з вином.

Наминаючи дари кримського берега, Дзвінка розказувала про їхні пригоди у Воронцовському палаці. Дмитрик лише уточнював деталі. Йому дуже засмакували цукрові хусточки.

Селім з цікавістю слухав про лицарський замок, кам’яні хаоси, прозорі озера, джунглі між стінами, маму на дереві й пана Щеколдіна, який не хотів проявлятися на світлинах.

— О-о-о, то вам пощастило! Ви побачили старого музейника. Досі не заспокоїться!

А помер років п’ятнадцять тому! І то далеко-далеко звідси!

Дзвінка й Дмитрик здивовано витріщились на татарина.

— Ви знаєте цього привида?

— Звісно. Я раз на тиждень продаю дерев’яні сувеніри біля палацу й постійно бачу Сергія. Він усюди шукає ті картини. І не тільки в палаці і в парку Воронцових — навіть сюди приходив!

— То ви отак просто говорите про привидів, наче вони звичайнісінька річ! — в захваті прошепотів Дмитрик, поправляючи окуляри від хвилювання.

— Ну я просто їх бачу! Важко не вірити, в те, що бачиш. А у вашій родині, певно, є мольфари, що ви також помітили Щеколдіна!

— Моя сестра — мольфарка, — з гордістю сказала бабця Леся.

— Я відразу помітив, пані Лесю, що ви незвичайна жінка.

— А звідки ви знаєте про мольфарів? — здивувалася Дзвінка. — Вони ж так далеко, у Карпатах? І звідки ви так добре розмовляєте українською? Тут майже всі говорять російською!

— Я ж маю знати міфологію країни в якій живу! Так само, як і її мову, історію, літературу! Тут нічого дивного! А українською чудово розмовляють майже всі кримські татари.

— А кого ви ще бачили? — поцікавився Дмитрик.

— Та не треба далеко ходити! Ось учора через Алупку пройшло дерево By. Я потім одну козу півночі шукав. Її аж на Шаан-Каю занесло!

— Дерево? Пройшло? — тепер здивувалась навіть бабця Леся.

— А ви вчора не бачили велетенську чорну хмару, яка вийшла з моря і перелізла через Хрестову гору? То це і було дерево By! Мабуть, і легенду про нього не чули? Тоді беріть ще по шматку шекер і слухайте. Оповідати правдиві речі я дуже люблю. Особливо, коли маю вдячних слухачів!

Якщо декілька годин їхати з Алупки на схід, то потрапите в Алушту, ще одне приморське містечко. Там, обернувшись на північ, спиною до моря, побачите дивовижний хребет, вершини якого створюють Божий ослінчик. Це Чатир-Даг. У перекладі з кримсько-татарської мови означає Намет-Гора. Може, це плато схоже комусь і на намет, а мені, все-таки, на ослінчик. От саме на Чатир-Дазі у прадавні часи росло дерево By. Коріння його проникало у земні глибини (деякі діставали аж до моря й пили солену воду), а на гілках відпочивали хмари. Це був найбільший у світі волоський горіх. Навіть місцеві динозаври не діставали до його нижніх гілок. І горіхи на ньому росли просто величезні. Коли у Крим прийшли перші людські племена, то в половинках горіхових шкаралуп сміливі рибалки запливали у відкрите море!

Таври, які поселились у підніжжі Чатир-Дага, вважали за щастя знайти горіх, який упав з дерева By. Така знахідка була справжнім святом для усього поселення. Та кримчани тільки підбирали велетенські горіхи, бо ніхто не міг залізти на дерево-гігант. Навіть збирати горіхи під кроною By було справою ризикованою. Гору й дерево охороняли лютий вепр Клок і хитрюща лисиця Міра. Вони лише схожі на свиню й лисицю, а, насправді, — це пращури звірів, що дожили до тієї епохи завдяки цілющій силі плодів By. Отак людям навколо Чатир-Дага лиш інколи діставались надзвичайні горіхи. Так було доти, доки на березі моря не народилася дівчинка Алкея. Її батьки були високі й кремезні. І в самій дівчинці текла кров давніх велетів, що тепер зникли невідомо куди. Алкея виросла найсильнішою і найспритнішою серед усіх мешканців Криму. Коли Клок і Міра об’їдались горіхами і засинали між корінням, вона прокрадалась повз них, вилазила по стовбуру вгору, зривала горіхи й закидала їх далеко-далеко, щоб таври могли ці горіхи зібрати.

Однієї осені Алкея прокралася повз вепра й лисицю, які, набивши черева, спали в густій горіховій тіні. Дівчина спритно видерлась на гілки By й почала скидати горіхи один по одному. Їй дуже хотілося забезпечити свій народ їжею на всю зиму. Тому вона вирішила зірвати всі плоди. Велетенські горіхи гепали на землю далеко від крони й котилися вниз до моря. По дорозі їх перестрівали таври і греки й відкочували убік, тішачись такому подарунку.

На дереві залишився останній горіх, що висів на найвищій гілці. Його щодня купали хмари, він отримав найбільше сонячного світла й тепла і, мабуть, був найсмачнішим зі всіх плодів By. Алкея ледве видерлася на найвищу гілку й обережно поповзла нею.

З моря подув сильний вітер, і велетенські хвилі вдарили об кримські береги. Вітер дужчав і все сильніше розхитував горіхове гілля. Алкея міцно дерлася по гілці і вже майже досягла заповітного горіха. Витягнувшись, вона торкнулася пальцями шкарлупи, але нові пориви вітру так хитнули деревом, що горіх зірвався униз і вдарив Клока просто у п’ятак. Відстрибнувши від вепра, плід гримнув Міру по хвості й покотився у соснові ліси. Охоронці By зірвалися на лапи й побачили, що якась дівка зірвала всі їхні горіхи, а сама досі висить на верхівці дерева. Оскаженівши від люті й гніву, празвірі подерлися стовбуром угору. Коли вони долізли до верхньої гілки, Алкея спритно перестрибнула на іншу гілку й перебігла на край крони, маючи надію, що потвори не досягнуть її. Та Міра й Клок швидко були біля неї. Тоді Алкея перебралась на наступну гілку й побігла нею. Звірі метнудись слідом. Від стрибків трьох велетів, дерево тремтіло й хиталося з