Бодо Шефер - Пес на ім'я Мані

Я вже готова була кинути слухавку.

Яке нахабство! Ото зарозуміла жаба! Я ледве опанувала себе.

— Ґречним тебе не назвеш! Та, може, все-таки довіриш мені таємницю, чому в твоїх кишенях завжди є гроші?

— А я вже подумав, що ти кинеш слухавку і будеш ревіти. Видно, не така вже ти й гуска, як я собі гадав. Гм… Знаєш, заробляти гроші дуже просто.

Якби той братець знав, яких зусиль коштувало мені стримати сльози.

Але я постаралася, щоб він нічого не помітив.

— Просто? — перепитала я.

— Заробляти гроші можна всюди, — пихато буркнув Марсель. — Треба тільки роззирнутися навколо.

Він нагадував мені тієї миті Дарила, яким я його собі уявляла. Але я не поділяла його самовпевненості.

— Як гадаєш, Марселю, скільки моїх друзів теж хотіли би заробляти гроші, але щось нічого їм не трапляється…

— Бо вони погано шукали. Можливо, занадто багато граються ляльками, — пирхнув Марсель.

Я вже не на жарт починала сердитися. Якщо він ще раз згадає про ляльок…

Натомість далі Марсель повів серйозну розмову.

— Послухай, Кіро, ти вже хоч раз по-справжньому шукала роботу? Я маю на увазі, чи бувало таке, що усе післяобіддя ти тільки й думала про те, як заробити грошей?

Довелося мені чесно визнати, що ніколи навіть години не присвятила цій проблемі. Навпаки, я завжди дуже швидко приходила до висновку, що таке мені не під силу.

— Ось бачиш, — вів далі Марсель. — Тому ти нічого й не знайшла… Хто не шукає, той не знайде, хіба казково пощастить… Я скажу, звідки у мене гроші. Я маю власну фірму.

— Але ж тобі лише дванадцять років. Як і мені… — моєму здивуванню не було меж.

— То й що? Фірму я таки маю, розношу булочки і маю вже чотирнадцять клієнтів, — пояснив Марсель.

— Чудово фірма, нічого не скажеш! — тепер настала моя черга потішатися. — Ти як хлопчик-газетяр, тільки замість газет розносиш булочки.

— Та в тебе мізки квочки, — обурився Марсель. — Усе зовсім не так, як ти собі уявила. Я розношу булочки тільки в неділю, тоді вони коштують дорожче, ніж у будень, а більшість людей лінуються у вихідні їздити за ними до пекарні. Я ж пропоную їм доставляти замовлення додому. Наш пекар, дуже милий чоловік, підказав добру ідею: він продає мені булочки за звичною ціною, як у будні дні, отож на кожній булочці я заробляю приблизно десять центів. Крім того, за кожне замовлення отримую від клієнтів кошти на проїзд — 75 центів. Якщо підсумувати, то по неділях я працюю лише дві або три години і заробляю понад 70 Ђ за місяць.

— Сімдесят євро! Очманіти можна! — вражено вигукнула я.

— І це ще не все! — захоплено розповідав далі братик. — Три вечори на тиждень я працюю у нашому будинку для старих.

— Де-де працюєш? — не повірила я своїм вухам.

— У будинку для старих. Купую для дідусів та бабусь харчі, ходжу з ними на прогулянку. Інколи просто розмовляю чи граю в якісь настільні ігри. За це отримую від дирекції закладу 5 Ђ за годину. Так заробляю ще 35, а то й 45 євро на тиждень. За місяць маю щонайбільше 150 Ђ…

— Та ж разом це понад 200 Ђ на місяць! Супер! — я на мить замислилася і зітхнула. — На жаль, тут поблизу немає жодного будинку для старих…

— Але й тебе не Марселем звуть, ти лише маленька дівчинка, — під’юджував мене «добрий» братик. — Менше думай про ймовірні невдачі. Вишукуй реальні можливості.

Ну ось, знову те саме. Відразу ж згадалася історія Дарила. Він зосереджувався на тому, що знав, мав і міг. А я сконцентрувала всю свою увагу на будинку для старих, якого немає поблизу. Немудро… Та й Мані усі вуха мені тим протуркотів…

Марсель урвав мої думки.

— Насамперед з’ясуй для себе, що ти залюбки робила б, а тоді подумай, як улюбленою справою заробити грошей. Саме таким чином я обрав доставку булочок. Я люблю кататися на велосипеді, а тепер це задоволення ще й приносить мені заробіток. Неперевершене відчуття! Класне! Зазвичай я щодня зупиняюся біля кількох будинків і цікавлюся у господарів, чи не хотіли б вони мати доставку булочок. Моя мета — залучити п’ятдесят клієнтів. Тоді я зміг би заробляти понад 250 Ђ на місяць.

Почуте вразило мене до глибини душі. Та які в мене можуть бути можливості?

— Боюся, нічого путнього не спадає мені на думку… — зітхнула я.

— Що ти найбільше полюбляєш робити? — запитав Марсель.

— Плавати, гратися з… потішними собаками…

— Ось бачиш! — аж зрадів Марсель. — Як заробити на цьому грошей?

— Заробляти гроші на собаках? — дурне то було, мабуть, запитання.

— Ото гуска! — розсердився Марсель. — Ти мусиш щодня ходити зі своїм собакою на прогулянку.

— Нічого я не мушу, мені це подобається, — заперечила я. — І не називай мене гускою!

— Та слухай, що кажу! — втрачав терпець мій братчик. — Вигулюючи свого пса, ти можеш вигулювати ще й чужого та одержувати за це гроші.

Я стрепенулася.

— Геніально! Може, ти й зарозуміла жаба, але не телепень, це точно…

Я похапцем подякувала Марселеві і поклала слухавку — треба було негайно братися до укладання плану дій. Я знала чи не кожного пса по сусідству, собаки теж добре мене знали. Більшість із них я страшенно любила. А те, що я змогла би, вигулюючи їх, ще й гроші заробляти…

Думки роїлися мені в голові. Ще донедавна я вважала, що вся моя родина досить-таки бідна, та відколи я повністю зосередилася на проблемі грошей, то й думати почала інакше. Таким чином я «відкрила» Марселя. Оте концентрування сили думки вражало… Хтозна, куди воно мене ще заведе. Я знову згадала Дарила.

Незчулася, як заснула.

Наступного дня у школі я продовжувала обмірковувати свої плани.

По сусідству з нами мешкав пес Наполеон, суміш вівчарки, ротвейлера і ще когось.

Його господар скидався на вовкулаку. Відколи чоловік переніс легкий інсульт і не міг добре ходити, пса вигулювала його дружина, і це її анітрохи не тішило. Наполеон не слухався команд, а досить було зловити ґав, він просто втікав від неї. Можливо, через те, що жінка не вміла поводитися з собакою. Я вирішила поспілкуватися з «Вовкулакою» та його дружиною, однак я навіть не знала їхніх імен.

Отож після уроків я зробила добрячий гак і попрямувала до будинку Наполеона. Перед воротами садиби де й поділася моя відвага. Що я їм казатиму? Скільки просити за послугу? Чи можна отак просто називати ціну? Я вже хотіла повернути назад, але Наполеон, який дрімав у садку, упізнав мене й підбіг до воріт. Він мав за звичку голосно завивати.

Господар підійшов до вікна, щоб подивитися, хто прийшов. Він поцікавився, чим завдячує моїй появі.

Це була слушна нагода. Тепер або ніколи! Я зібралася з духом і випалила:

— Я мрію взяти участь у програмі обміну та поїхати до США, а для цього потрібні гроші. Мені хотілось би заробити їх самій. Я бачила вашу дружину, мені здалося, вона не дуже охоче вигулює Наполеона. Тож я вирішила запропонувати вам свої послуги — щодня виводити собаку на прогулянку. Що ви на це скажете?

Виголошуючи свою тираду, я не наважувалася підвести очі на старого чоловіка. Голова мені палала.

— Я скажу, що це чудова ідея! Заходь до будинку, і ми спокійно все обговоримо, — приязно запросив мене господар.

Його дружина відчинила