Міхаель Андреас Гельмут Енде - Нескінченна історія

трохи забагато навіть для нього. Відтак стайничі дали йому спокій і навшпиньки ви­йшли зі стайні.

До речі, в тій стайні було чимало розмаїтих тварин для їзди верхи: слони кольору ружі та блавату; велетенський птах грифон, у якого передня частина тіла була як в орла, а задня - як у лева; білосніжний крилатий кінь, назва якого була колись знаною навіть далеко за межами Фантазії, але тепер геть забулася; кілька летючих псів, а також декілька лиликів і навіть бабки і метелики - для особливо маленьких верхівців.

В інших стайнях утримували тварин, що не літали, а стрибали, повзали, лазили і плавали. І до кожної- кожнісінької з них був приставлений стайничий - щоби дбати про них, охороняти їх і доглядати за ними.

Зазвичай тут панувало неймовірне і розмаїте багатого­лосся - гарчання, ревіння, цвірінькання, пищання, ква­кання і ґелґотання. Але тепер стайні дзвеніли цілковитою тишею.

Маленький нічний альб усе ще стояв там, де його зали­шили стайничі. Зненацька вій почувся пригніченим і зне­віреним, не знаючи до пуття чому. До того ж, він, як і ли- лик, був украй виснажений довгою-предовгою подорожжю. І навіть та обставина, що він дістався сюди найпершим, йо­го анітрохи не бадьорила.

- Вітаю щиро! - почув він раптом чийсь писклявий го­лосочок. - А чи це, бува, не наш приятель Вушвузуль? Як чудово, що й ви нарешті тут.

Нічний альб озирнувся - і його схожі на місяць очиська від здивування засяяли ще ясніше: на одній із балюстрад, недбало спершись на вазон із квітами, стояв мацьопик Укук і махав своїм червоним циліндриком.

- Гу-гу! - ошелешено пробелькотів нічний альб - і тіль­ки на те й спромігся.

Лише по якійсь часині він заговорив знову:

- Гу-гу!

Йому просто не спало на гадку нічого мудрішого.

- А тих двох, - радісно пояснював йому мацьопик, — ще досі нема. Я ж тут з учорашнього ранку.

- Але ж як - гу-гу! - як же це Вам вдалося? - поцікави­вся нічний альб.

- А так, - відказав мацьопик, усміхнувшись лише трішечки зверхньо. - Я ж вам казав, що в мене - слимак- гончак.

Нічний альб почухав малесенькою рожевою лапкою свою чорну волохату голову.

- Мені негайно потрібно до Дитинної Царівни, - про­скиглив він.

Мацьопик задумливо на нього подивився.

- Гм, - сказав він. - То щоб ви знали: я, скажімо, поп­росив про аудієнцію ще вчора.

- Попросив про аудієнцію? - перепитав нічний альб. - А що, до Дитинної Царівни не можна потрапити відразу?

- Боюся, що ні, - пропищав мацьопик. - Доведеться довго чекати. Тут - як би то краще висловитися? - тут дієть­ся якесь неймовірне стовпотворіння. До того ж, усі до єди­ного - посланці

- Гу-гу, - промимрив нічний альб. - А це ще чому?

- Найкраще буде, - прощебетав мацьопик, - коли ви самі все побачите. Так би мовити, на власні очі. Ходіть, лю­бий Вушвузулю, ходіть!

І вони пішли удвох. Головна вулиця, яка спіраллю, що весь час звужувалася, стрімко спиналася нагору Вежі Зі Слонової Кості, вирувала. Тут безнастанно переміщався щільний натовп предивовижних створінь. Велетні-джини в тюрбанах, крихітні кобольди, триголові тролі, бородаті гноми, світлосяйні феї, цапоногі фавни, дикі лісові німфи, порослі густим, кучерявим золотистим хутром, мерехтливі снігодухи і безліч інших істот сновигали вулицею туди- сюди, збиралися групками і тихо перемовлялися або ж про­сто мовчки сиділи навпочіпки, понуро втупивши погляд невідомо куди.

Коли Вушвузуль побачив де видовище, то аж вкляк.

- Гу-гу! - тільки й мовив він. - А тут що діється? Чому? Що вони всі тут роблять?

- Усе це - посланці, - тихенько пояснив йому Укук. - Посланці із різних країв Фантазії, з усіх усюд. І всі вони мають одне і те ж послання - таке ж, як і в нас. Я вже роз­мовляв із багатьма. Здається, скрізь - та сама небезпека.

З грудей нічного альба вирвалося довге, жалібне зіт­хання.

- Але чи відомо, що це і звідкіля воно береться? - запи­тав він.

- Боюсь, що ні. Ніхто нічого не знає.

- А сама Дитинна Царівна?

- Дитинна Царівна, - тихенько відказав мацьопик, - хвора, дуже-дуже хвора. Можливо, саме в цьому і криється причина незбагненного лиха, яке спіткало Фантазію. Та досі жодному з п’ятисот лікарів, котрі саме зібралися на консиліум нагорі, в Магнолієвому Павільйоні, не вдалося з’ясувати, що в Царівни за хвороба та як цьому можна за­радити. Нікому не відомі і ліки від цієї хвороби.

- Та це ж просто... - глухо мовив нічний альб, - гу-гу! - ...це просто катастрофа!

- Так, - погодився мацьопик. - Це - катастрофа.

Зваживши на обставини, Вушвузуль наразі передумав

негайно звертатися до Дитинної Царівни з проханням про аудієнцію.

До речі, через два дні до столиці Фантазії прибув і світ- лоблук Блюбб. Звичайно, спершу він пострибав у хибному напрямку, через те йому довелося зробити велетенський гак.

І нарешті - ще через три дні - до Вежі Зі Слонової Кості дошкандибав і скелегриз Пйорнрахцарк. Йому довелося дибати пішки, бо дорогою його раптом допав такий лютий голод, що скелегриз мусив ум’яти свій кам’яний велосипед - такий-от собі дорожній харч.

Доки минали довгі години і дні чекання, всі четверо посланців, хоч і були надзвичайно різні, щиро заприязни­лися, тож потім уже трималися разом.

Утім, це вже зовсім інша історія, і її краще розповісти якось іншим разом.

II.

АТРЕЮВЕ ПОКЛИКАННЯ

Наради, на яких говорили про всі радості і печалі ці­лої Фантазії, зазвичай відбувалися у Великій Тронній Залі, розташованій під власне палацовою частиною Вежі Зі Сло­нової Кості, кількома поверхами нижче Магнолієвого Паві­льйону.

Тепер у цьому просторому, круглому, наче циркулем накресленому приміщенні аж гуділо від притишених голо­сів. Тут зібралися чотириста дев’яносто дев’ять найкращих лікарів з усього цісарства Фантазія. Вони пошепки розмов­ляли між собою, розділившись на більші чи менші гуртки. Кожен із них уже відвідав Дитинну Царівну (декотрі - як­ийсь час тому, декотрі - зовсім недавно), і кожен намагався зцілити її за допомогою свого мистецтва. Та жодному з лі­карів це не вдалося. Ніхто не зумів розпізнати недугу Царі­вни та назвати її причину, ніхто не мав поняття, як лікува­ти цю хворобу. П’ятисотий - найславетніший з усіх цілите­лів Фантазії, про якого ходили легенди, нібито немає тако­го лікувального зілля, таких чарів і таких таємниць приро­ди, яких би він не відав, - отож п’ятисотий лікар уже багато годин поспіль не виходив від пацієнтки, і решта з нетерпін­ням очікували результатів його обстеження. Щоправда, не треба уявляти собі таке зібрання лікарів як звичайний лі­карський конгрес чи