Іван Якович Франко - Борислав смiється

великих печей помуровано новi, кахлевi, мiж вiкнами повiтано великi дзеркала, та й годi. На стiнах, побiч деяких нових штихiв, висiли почорнiлi вiд старостi портрети давнiх польських магнатiв, з густими бровами, грiзними вусами i оголеними лобами. Дивно виглядала тота сумiш старосвiччини з невмiлими i немов случайними пробами новини, але Германа се мало обходило, вiн i так занятий був iншима, важнiшими дiлами, його завдання було — громадити, а не уживати, i вiн громадив, збира, множив, докладав з якимось гарячковим поспiхом, не дбаючи, хто буде користуватись його надбанням;

— От i моє гнiздо! — сказав Герман, отворяючи хвiртку i впускаючи Леона наперед. Леон перший раз нинi вступав в його пороги.

— Ах, як ту вигiдно, як ту простiрно! — скрикував хвиля вiд хвилi з чемною пересадою Леон, обзираючись по подвiр'ї. Подвiр'я було виложене плитами. Насерединi була кирниця пiд дашком, з великим колесом на два вiдра. Далi збоку видно було стайню, а побiч неї вхiд до саду.

— Простiрно-то простiрно, — вiдказав Герман, — але, правду кажучи, троха мов пусто. Видите, чоловiк уже в таких лiтах, коли йому не досить себе самого, коли рад би бачитися серед цiлої купи маленьких, веселеньких…

— О, так, так, — перервав Леон, — се iменно й менi зараз прийшло на думку. Справдi, що ту жити серед купи молодого потомства, то був би рай, правдивий рай!..

— А тепер що? — говорив далi Герман. — Син наш у Львовi… Ну, треба, щоби молодий чоловiк замолоду чогось навчився…

— Певно, певно!

— А ми з жiнкою, двое нас, а ще вона хоровита… признайте, що часом чоловiковi прикро робиться.

Вони ввiйшли до покоїв.

— Правда? — казав Герман. — Тихо, як в могилi… Слуг не держимо много: вiзник, кухарка та й покоївка, бiльше нам не треба. I так ту цiлий день. Мене звичайно й так рiдко коли дома видають, все дiла.

— Ой так, так, — сказав Леон, — важке наше життя. Говорять: що хибує капiталiстовi, — нероба, жие собi та грошi згортує. А тут би вони поглянули, пожили кiлька день нашим життям, то, певно би, вiдкинулися й тих капiталiв, i того життя.

— О, певно, ручу вам! — потвердив Герман. — Хоть в тiй хвилi й мигнула йому по головi збиточна думка, що прецiнь при всiй тiй тяжкостi, при всiх недогодах життя якось нi один капiталiст не кинув ще добровiльно свого маєтку анi не помiнявся ним за палицю й торби жебрацькi.

Герман перейшов iз своїм гостем уже три покої. Всюди було тихо i пусто. Вiн шукав своєї жiнки, але не мiг її доглянути. Перейшли до четвертого покою, обширного, як маштарня. Герман озирнувся, i тут не було нiкого.

— Що за диво, де вона подiлася? — сказав пiвголосом Герман, коли втiм iз сусiднього покою, спальнi його жiнки, почулось йому щось, немов голосне хлипання.

— А се що? — сказав вiн, прислухуючись.

— Чи не плаче хтось? — сказав, i собi ж наслухуючи, Леон.

— Будьте ласкавi, коханий сусiдо, сядьте ту, спочиньте хвильку, ось, прошу, перегляньте альбум моїх знакомих, може, побачите й собi знакомi лиця… I перепрашаю вас, що вийду на хвильку, погляну, що се такого…

— Але ж прошу, прошу, — вiдказав Леон, сiдаючи на крiслi коло круглого стола. Вiн узяв альбум дорук, але не мав охоти переглядати його. Хвилю сидiв без руху i думки. Розiгравша хвиля його фантазiї нараз iзсякла, втихла пiд впливом сеї тишi, сього немов могильного холоду, який панував в тiм домi. Вiн сам не знав, чому ся тиша йому не подобалась.

— Тьфу до чорта, якась мов розбiйницька коршма, аж чоловiковi моторошно!.. Здаєтся, що от-от хтось випаде з-за дверей i вхопить тя за горло. А ще й, тi образи, такi глупi морди! Тьфу, я би того й на хвилю не стерпiв. А йому що, жиє собi, як миш в ходацi, та й не дбає нi про що!..

Вiн почав прислухуватись, що дiється в сусiднiм покої, де пiшов Герман, але не чув зразу нiчого бiльше, як все те ж саме хлипання.

— Добрий знак на початок… — воркотiв вiн далi. — Входжу сюда з такими надiями, а ту якась мара чи конає, чи що… То, певно, вона сама. Чув я, що гадра послiдня… Та що дiяти, для iнтересу треба в'язатися й з такими!

Знов слухає. Гомiн. Се Герман говорить щось, але що — не чути. Шелест якийсь. Мовчанка. Знов гомiн i хлипання. Нараз луск, мов удар чимось твердим о пiдлогу, i проразливий жiночий крик: «Розбiйнику! Кровопийце! Проч менi з очей! Проч, най тя не виджу на свої очi!»

Леон аж пiдвергся на крiслi. Що се такого? Вiн почав слухати далi, але тепер уже за писком та стукотом не мiг розiбрати слiв. Мiркував тiльки, що якiсь страшнi прокляття, наруга i обвини градом летять на Германову голову, але за що, про що, того не знав.

Не знав сього i Герман! Увiйшовши до жiнчиної спальнi, побачив, як вона, розкидана i розхристана, лежала на софi з видом конаючої i хлипала, З її очей текли сльози i промочили вже широкий кружок на обої софи. Герман зчудувався i не знав, що думати на такий вид. Жiнка, бачилось, не запримiтила його входу, не рушалась, тiльки груди її то пiдносилися, то опадали поривисто, мов у великiй натузi. Герман боявся пiдступати до неї, знаючи її крутi норови, але далi зiбрався на вiдвагу.

— Рифко, Рифко! — сказав вiн стиха, зближаючись до неї.

— Чо. хочеш? — спитала вона, бистро повертаючи головою.

— Що тобi сталося? Чого плачеш?

— Чо хочеш? — повторила вона з притиском. — Хто ту з тобою прийшов?

— Та нiхто не прийшов. Ади, нiкого нема.

— Не бреши! Я чула, що вас два. Хто то такий?

— Леон Гаммершляг.

— А вiн за чим?

— Таж знаєш, у нього нинi закладини були, просив мене…

— Але за чим його сюда принесло?

— Слухай, Рифко, — почав Герман, видячи, що вона немов утихомирилась трохи. — Леон — багатий чоловiк, добрий чоловiк, голова неабияка…

— Чи кажеш ти раз, чого вiн ту прийшов, чи нi? — перебила його Рифка, стискаючи кулаки.

— Адже чувш, що кажу. Тiлько послухай. Леон, кажу, багатий чоловiк. А жiнки у нього нема, тiлько одна донька. Чуєш, Рифко, ти знаєш його доньку Фаннi? Правда, що дiвчина нiчого?

— Ну?

— Знаєш, що каже Леон? «Сусiдо, — каже, — у мене одна донька, а у вас один син…»

Герман не скiнчив. На згадку про сина Рнфка посинiла, задрижала вся, а вiдтак, шпурнувши набiк стiльчик з-пiд нiг, випрямилася i крикнула:

— Розбiйнику! Кровопiйце! Проч вiд мене! Проч з-перед моїх очей..

Герман остовпiв. Вiн не знав, що