Ігор Маркович Росоховатський - Ураган

залишки моху. Петра ніби вивертало навиворіт, щось рвалося всередині, тріскалися дрібні судини. Йому здавалося, що він вмирає, і хотілося, щоб усе скоріше скінчилось.

Та він не вмер. Летів наввипередки з вітром. Тягар спав з його повік, і вони розплющились. Назустріч летіли вогняні кільця, не завдаючи йому шкоди. Він пролітав крізь них, відчуваючи, як з кожним новим кільцем до нього повертаються сили. І він стає самим собою, стає людиною.

Він побачив далину, якої не бачив раніше. Розірваний туман сповз донизу, і далечінь сяяла, вмита струменями дощу. І тоді ніби народилася відповідь на питання, яке мучило його все життя. Він зрозумів, навіщо потрібні були пошуки, біль, наполегливість, нові траси в космосі і боляче-солодка жадоба пізнання.

Тільки завдяки їм, завдяки дерзновенній бунтарській думці, яка не визнавала спокою, всесвіт сповнювався смислом.

…Петро впав біля самісінького входу в печеру, побачив у темряві за камінням знайомі здивовані очі, які злякано дивилися на нього. Петро легко схопився на ноги й гукнув:

— Гей, Бене, виходь, друже!

СЕКРЕТ НАТХНЕННЯ

Науково-фантастичне оповідання

І

Сьогодні лікар сказав, що моя “шагренева шкіра” настільки вкоротилася, що навряд чи вдасться протягнути ще хоча б місяців зо два.

— Якщо не зміниш способу життя, — строго попередив він, — то незабаром тобі потрібен буде не лікар, а трунар.

— Не думаю, що мені вдасться щось змінити, — мовив я із сумнівом.

— Найбанальніше життя дорожче за найоригінальнішу гіпотезу. — Він трохи соромився пишномовності своїх слів і дивився на мене з неприхованим жалем.

Він достатньо знав усі мої нещастя, щоб жаліти мене. Однокласник, однокурсник, потім — колега, що зумів піднятися набагато вище за мене по службовій драбині. Він міцно вріс у своє благополуччя і був цілком задоволений собою. І все-таки про мене він турбувався:

— Ох, цей безневинний Михайло Семенович, — із спересердя вигукнув лікар. — А я вважав, що ти цілком зцілився від його ідей, коли починав роботу над М-стимулятором.

Він не забув про пам’ятну лекцію, яку прочитав нам літній чоловік у поношеному костюмі, схожому на арештантську робу. Михайла Семеновича жаліли викладачі, студенти, а особливо прибиральниці. Було чимало свах, які хотіли йому допомогти, але він, вибачаючись, завжди відмовлявся від їхніх послуг.

Усі вбачали в ньому нещасного, безневинного і непристосованого до життя чоловіка, і тільки з роками я зрозумів, що він був зовсім не такий.

ІІ

На другий день до мене прийшла колишня дружина. Вона влетіла в неприбрану кімнату, тримаючи перед собою, як щит, книгу в чорній оправі.

— Повертаю тобі Хемінгуея, — мовила вона, перш ніж привітатися. — Здоров, старий. По-моєму, у тебе непоганий вигляд.

Я зрозумів, що вона мала розмову з лікарем.

— Ну, як ти живеш?

її очі були лагідні, всміхнені. Та ось я глянув на її губи. Вона намагалася вдавати з себе безтурботну, але обманювати по-справжньому так і не навчилась: не вистачало уяви й хитрощів. Її зраджували губи — те, як вона їх підбирала чи згинала, як з’являлися чи зникали на них шоршки.

Я побачив те, що й сподівався побачити, і бадьоро відповів:

— Живу непогано. Розплановано. Багато відпочиваю. Її губи недовірливо вигнулись. Вона хотіла заперечити: “А лікар казав…” Та натомість мовила:

— Добре, якби так насправді. Адяїє ж я тебе зна… Затнулася. Зрозуміла недоречність сказаного. Чого хвилюватися за людину, від якої пішла до іншого?

Губи насторожено завмерли, потім сіпнулись, і я зрозумів, що вона хоче і не наважується рятувати мене так, як їй радив наш спільний друг лікар. Довелося допомогти.

— Роботи, звичайно, вистачає.

— От-от, — зраділа вона. — Ти ніколи не знав міри. Ніколи.

— Але я намагався…

Губи надулись. Я здогадувався, що буде далі.

— Питаю тебе не заради простої цікавості.

— Знаю.

— Знову смієшся?

— Ні, серйозно.

— Пам’ятаю твою серйозність. Ти завжди вважав мене дурною гускою, домашньою господаркою — не більше.

Розмова набирала небезпечного характеру. Вихід один — нагадати їй мету приходу.

— Я б охоче відпочив од роботи, але ти ж знаєш, як важливо перевірити мою гіпотезу про пусковий механізм натхнення.

— Це не твоя думка. Це думки того старого. Чи треба витрачати стільки сил, щоб їх перевірити?

— Він тільки висловив думку про потребу пошуків. А гіпотеза — моя.

— Ти сам розповідав, що почув про це на його лекції.

— Він говорив узагалі про секрет натхнення.

— От бачиш!

— Але ж гіпотеза народилася в мене.

— Ти мені розповідав про це інакше.

Я починав злитись. Так, хай йому чорт, я розповідав їй про те, як мучили мене слова Михайла Семеновича. Здавна психологи всього світу марно билися над таємницею натхнення. Одні твердили про непізнаванність її, інші — навпаки: ніякої, мовляв, таємниці немає, натхнення — тільки підвищений робочий етап людини, що виникає в процесі роботи.

Але натхнення. чомусь не завжди приходило навіть до пайпрацьовитіших і найнапол є гливіших. Зате навідувалося до інших — і вони творили відкриття.

З того часу, як я прослухав лекцію Михайла Семеновича, минуло немало літ. Проблема, що мене так було зацікавила, потонула у веремії поточних спран, у різних клопотах, яких так багато в житті кожного молодого лікаря. Проте зовсім вона не зникала.

Я знов повернувся до юнацького захоплення — секрету натхнення. Що ж є фізіологічним пусковим механізмом натхнення, з чого воно виникає?

Почав вивчати наукову літературу, цікавлячись насамперед не описами осяянь, а процесами, які їх викликають. Досліди вів у трьох напрямах: осяяння — інсайти як кінцевий наслідок натхнення; хімічні речовини і фізичні впливи, які стимулюють пам’ять; механізми виникнення психічних станів, що дорівнюють стану натхнення. Разом з друзями — математиками і кібернетиками — я склав цілі томи математичних описів цих станів і хімічних реакцій. Мій здогад підтверджувався, а я все боявся в це повірити, перевіряв ще і ще. Все вело до того, що процес натхнення починається з єдиного фізіологічного стану — з пониження порога збудження на певних ділянках мозку.

— Алло, алло, куди ти завіявся, вернисьі Я зовсім забув про неї, а вона не забула моїх звичок, її голос пролунав примирливо:

— Роки минають, а ти все ще не став знаменитим. Починаєш одне, не завершуєш його, хапаєшся за інше. Ти ж працював над М-стимулятором, і тобі пророкували успіх. Тепер ти його кинув і взявся до іншого. Чи не пора схаменутись. Особливо тепер…

— Ти, здається, переконала мене. І справді, якщо я помру, то хто ж продовжить досліди? Пора схаменутися.

Вона спідлоба, недовірливо стежила за мною. На її гарному білому чолі позначилась ледь помітна зморщечка. І раптом я