Богдан Сильвестрович Лепкий - Батурин

осінні вітри. Тріщали старезні липи в садку. Бувають липи, що мають двісті-триста літ, чому ж чоловік живе так коротко?.. Мотря відганяла від себе такі гадки.

— Будьте нині нашою хазяйкою, Мотре, — просив гетьман. — Гостіть нас. Чого ж ви так похнюпились, панове? Буря пройде. Кажи нам, Андрію, подати щонайкращого вина. — Войнаровський сам пішов до пивниці і сам налив чарки старим, пахучим вином. — Вип'ємо за добрий успіх нашої справи. У ваші руки, Мотре! — Чоломкнулися чарками. — Так. Жаль такого вина. Скільки його є, скажи подати тут. Погостимо старшин. Треба післати по Чечеля, Кенігзена і по сотника Дмитра. Хай приходять зі своїми офіцерами, з певними, з самими найповнішими.

Войнаровський пішов ключникові давати розпорядки, Чуйкевич пустився за старшинами. Гетьман завернув його.

— Про Орлика забув. І по нього пішли, по нього в першу чергу. Не натішився він жінкою і дітьми, та нічого не

вдієш — треба.

— Я сам по Орлика конем поскочу, — відповів Чуйкевич.

— Гаразд. Скажи йому, щоб жінка й діти готовились в дорогу. Так буде найкраще. Іди.

Чуйкевич вибіг. Гетьман з Мотрею остався. Мовчали.

— Непривітний вечір, — почала Мотря.

— Ніч, — поправив гетьман. — Але завтра знову буде день, може, й гарний.

— Дав би то Бог.

— Дасть.

Пускався дощ. Лупотів по криші, ніби сто бубнів у Ковалівці грало.

— Дощ.

— Злива.

Не могли почати розмови. Безодня відчинялася поміж ними. Боялися зазирнути туди.

— Мотре Василівна, — почав гетьман, вдивляючись у неї своїми темними зіницями, — ви не маєте жалю до мене? Збудилися приспані гордощі колишньої Мотрі.

— Я? Жалю? За що? — Підняла голову, сміливо глянула на нього. — За тії гарні хвилини, що пережила в Ковалівці і в Бахмачі? Дякуючи їм, я нині друга людина.

— Спасибі, Мотре! — і стиснув її руку. Не боронила, і не втікала з нею, як колись. Безпечною почувала себе.

— Як мало статися, так сталось.

— Може, так і краще.

— Так краще, як є. Добре, що й ви тієї гадки. Легше мені буде. А то совість не давала спокою. Боявся, чи не скривдив я вас. Вірте, не хотів.

— Вірю.

— Я вам добра бажав і бажаю, любив вас, Мотре, і люблю.

Загуготіли громи.

— Пригадав собі грім, що не прогримів, — завважив з легкою усмішкою, в котрій почувався і сміх, і глум.

— Восени громи, — завважила Мотря.

— Буває, що і взимі гримить. Не сподіюся спокійної зими, ціле моє життя неспокійне...

Жалувався. Мотря рада була потішити його, гордощі не давали. Мужа має. Доброго, котрий любить її.

— Не знаєте, що я пережив, Мотре. Як турбувався вами. Та була ще друга турбота в мене — і є.

— Для тої другої годиться вам позабути про все.

— Робити кривду собі й найближчим нашому серцю.

— Хоч би й так.

— Так ви жалю не маєте на мене?

— Ніякогіського...

— Спасибі вам, велике вам спасибі, Мотре, — і руку її підніс до уст. Рука задрижала. Почув, як пальцями пробігла дрож, як вони з гарячих зробилися зимними. Нараз затремтіли, вихопилися з його долоні — і Мотря затулила очі, хотіли здержати сльози. Не могли. Капали крізь тонкі, білі пальці.

— Мотре, сонце моє!

— Пане мій! — Ще один грім, ніби камінь покотився в провалля, і Мотря зірвалася на рівні ноги. Ні, так не можна, так не годиться... — Простіть, я стільки перебула... Не видержало серце... Прошу не дивуваться... Пройшло... Хай ваша милість не зважають на Мотрю. Треба робити те, що треба. Я весела, я щаслива, я дужа. — Всміхалася. — Літа минуть, забудеться усе, останеться діло, велике, святе. Похитав значуще головою:

— Коли б сталося.

— Що б там і не сталося, а робити треба. Пане гетьмане,

Мотря своє діло зробить. Хустинкою очі обтерла.

— Пройшло, бачите? Пройшло. Я сміюся. За ваше здоровля, ясновельможний, за успіх вашого діла!

Вихилила чарку до дна.

— Завтра теж день. Ціла низка днів, дощевих і погідних, турботних і веселих, — так минає життя. А діло перетриває нас. Будемо жити в долі, хоч умремо в життю... Правда, пане гетьмане? Ви не покинете діла? Доведете його до краю? Діло ведіть! Не було Ковалівки, ні троянд, ні Мотрі, — нічого не було. Є тільки діло.

Сумно дивився на неї.

— Гадаєте, дурманю себе? Оп'янюю? Нічого подібного.

З душі кажу. Я вже себе в руках тримаю. І не пущу. Це було хвилеве безсилля, спомин батька, матері, усього, що пережила. Пройшло... Чому ж ви не п'єте свого вина? Гадаєте, гірке? Солодке вино і кріпке, сили додасть. Випийте, пане гетьмане. Ось я п'ю.

— Мотре!

— Гадаєте — вп'юся? Ні, міру собі знаю. Мене до чарки не тягне. Лиш такий момент, такий дивний момент! Хто знає, чи побачимося знову... Пийте ж на добрий спомин, на вічную пам'ять тому, що було й минуло, мов у землю зійшло або до неба полетіло, як легка хмарка на голубому блакиті, ось-ось, ще видно її, як мрію, як зітхання, а за хвилину не буде нічого, лиш синій-синій блакит. Пийте!

Гетьман випив одним душком і поставив чарку на стіл. — Доволі! Чую, старшини надходять. Треба мені до них.

Воєнна рада? Щось такого, Мотре. Ще раз спасибі вам за нинішній вечір. Спасибі за все гарне й добре.

— Ми ще не прощаємося, правда?

— Не знаю, може. На раду не піду.

— Не виходьте з двора. Останьтесь тут. На рішення заждіть.

— Для мене вже рішене все.

— Як?

— Ви перейдете за Десну. Я остануся тут.

— В Батурині?

— З тими, що боронитимуть його. Ідіть, ясновельможний, вас ждуть, нетерпеливо. Прощавайте!

— Не відходіть, Мотре!

— Ні... До побачення!

ПРОЩАННЯ

Дощ лив як з відра, вітер перевертав стіжки. За Сеймом запалило хутір. Грім запалив, а злива гасила. Червона луна то спалахне, то погасає.