Володимир Кирилович Малик - Шовковий шнурок

а й улем, духовна особа. Я вже був колись у Стамбулі архімандритом. Тож пошли мене знову в православний монастир — архімандритом, ченцем, служкою… Будь-ким… Тільки не в Єди Куле! Аллахом тебе заклинаю! Пригадай, як я вірно служив тобі, був твоїм сподвижником у чигиринській війні, які подарунки робив тобі… І серед них — красуня, якої у самого султана, мабуть, немає…

Останні слова Юрася мов ужалили Кара-Мустафу. Його чорні очі блиснули вогнем.

— Ти смієш нагадувати мені про подарунки, негідний! Ти мусив би цілувати мої сліди за ласку, якою я наділяв тебе і якої ти не заслуговуєш! Геть з-перед очей моїх! Охоронці, візьміть його!

Юрась не встиг оком змигнути, як його схопили і потягли геть.

Арсен довго дивився йому вслід, намагаючись видобути з серця хоч краплину жалю і співчуття до поверженого, знищеного недруга, та, крім огиди, не відчував нічого. Він був глибоко переконаний, що саме Юрась Хмельниченко — винуватець не тільки його власного нещастя й горя, а й горя всенародного, погубитель діла Богданового. Це на його чорній совісті десятки тисяч загублених життів, руйнація і запустіння Правобережжя, знищення правобережних козацьких полків. Ні, нема до нього жалю. Катюзі — по заслузі!

Із задуми його вивів голос Кара-Мустафи.

— Де ж скарби цього негідника? Показуйте!

Сафар-бей і Арсен відкинули полог критого воза. Там стояла невеличка, обкована залізними обручами дубова скриня з ручками. Вони підтягли її на полудрабок воза і запитально глянули на великого візира. Що робити?

— Несіть за мною! — наказав Кара-Мустафа і попростував до палацу.

Повів він їх не до головного входу, а до невеличких дверей, що вели в підземелля. Євнух-казнадар відімкнув важкий масивний замок і засвітив свічку.

Це була зовсім порожня невелика кімната з низькою склепінчастою стелею. В протилежній стіні виднілися ще одні двері з замком, але казнадар не поспішав їх відмикати.

— Залиште скриню тут, — наказав Кара-Мустафа. — А самі йдіть до кухні — там вас погодують!

— Спасибі, бейефенді, — вклонилися чорбаджії і вийшли з холодного підземелля.

Нарешті вони залишилися самі, полегшено зітхнули й подивилися один одному у вічі.

— Ну, як? — спитав Сафар-бей. — Здається, перший день в Ейюбі закінчується для нас щасливо?

— Справді, не ждав такого! Ніяк не думав, що ми одразу потрапимо на очі Кара-Мустафі і що він візьме нас на службу. А ще більше не ждав, що в перший же день побачимо Златку…

— То вона побачила нас і вибила вікно, щоб подати нам звістку про себе, — сказав Сафар-бей.

— Бідна дівчина! — зітхнув Арсен. — Скільки перемучилась, скільки горя зазнала… Ну, тепер недовго їй тут скніти! Вирву з-за грат — і додому!

— Ти гадаєш, це так легко і просто?

— Я вже приглядівся трохи… І не думаю, що це буде легко зробити… Про те, щоб удвох вчинити напад на палац, годі й думати. Убити сторожу й виламати двері — теж марна забаганка. Залишається дві можливості…

— Які?

— Або виламати на вікні грати, коли всі поснуть, або ждати якоїсь щасливої нагоди. Адже не можуть тримати Златку весь час під замком! Випускають же коли-небудь на прогулянку. От тоді й викрадемо!

— Гм, все це, Арсене, тільки припущення, — сказав серйозно Сафар-бей. — А життя покаже, як краще. В усякім разі, не треба поспішати. Бо як у вас кажуть, поспішиш — людей насмішиш!

— Я згоден з тобою, Сафар-бею, — похмуро відгукнувся Арсен. — Тільки не знаю, чи втримаюсь я… Може трапитись таке, що уб'ю Кара-Мустафу!

— І занапастиш нас усіх — і Златку, і себе, і мене! — суворо глянув на друга Сафар-бей. — Не смій навіть думати про це!

— Якщо він зробив її своєю наложницею, я уб'ю його! — уперто повторив Арсен. — А там — хай що буде!

— Ну й дурень! — спалахнув Сафар-бей. — А я вважав тебе за розумного!

— Легко тобі це говорити, Ненку, — прошепотів Арсен. — А мені… Як мені бути?

— Не Ненко я, а Сафар-бей! Чуєш — Сафар-бей, хай тобі біс! — прошипів яничарський чорбаджія. — Не забувай про це!

— Пробач… Вирвалося…

— Ну, гаразд, пробачаю, друже… І ось про що я тобі скажу: візьми себе в руки! Кріпись! Мені теж нелегко. Адже Златка — моя сестра!

— То зовсім інше…

— Ну, от — ти знову за своє… Ниєш, мов дівчисько. Не забувай, що у нас, крім Златки, тут є одне велике діло! Якщо вже нам поталанило потрапити сюди, в оточення самого великого візира то ми повинні використати цю можливість з найбільшою вигодою для тих, хто жде наших важливих вістей. Для мого батька, для твоїх друзів…

Арсен стиснув кулаки. В думці він вилаяв себе за те, що розкис піддався хвилинному розслабленню, а вголос сказав:

— Усе, Сафар-бею! Більше не буду! Якщо Кара-Мустафа не пристьобне нас, щоб позбутися небажаних свідків його злочину, ми визволимо Златку. А з Кара-Мустафою поки що треба ладком, бо це не Гамід, не Чорнобай і навіть не Юрко Хмельницький… Такого ворога у мене ще не було! Обхитрити, обвести навколо пальця самого великого візира, а може, й повалити його — це, скажу я тобі, брате, буде нелегко!

— Ні, нелегко, — відгукнувся Сафар-бей. — У Немирові ми потрапили в осине гніздо, а тут — шугонули просто у ведмежий барлігі Однак у нас е одна неабияка перевага…

— Яка?

— У цей барліг ми потрапили під виглядом друзів. І доки ми не розкриті, доти можемо сподіватися на успіх!

Арсен ствердно хитнув головою, і вони повернули до кухні, приземкуватої цегляної будівлі, звідки саме вивалив гурт розпашілих від гарячої їжі яничарів.

7

Златка сиділа на отоманці з закам'янілим обличчям, дивилася, як Джаліль і Фатіма метушаться біля неї, перев'язуючи рани на руці, а в її серці бушувала радість.

«Арсенчику, любий мійі Коханий! Ти не забув про мене! Знайшов свою Златку і зараз думаєш над тим, як її визволити! Мабуть, тобі довелося пройти немало доріг, перебороти не одну перешкоду, обминути не одну небезпеку, перш ніж ти прибув у Стамбул — серце Туреччини, в маєток самого Кара-Мустафи! Отже, ти не випадково потрапив сюди, а, напевне, довідався, що я тут… Милий мійі Дорогийі Коли б ти знав, як я кохаю тебе! Як знудьгувалася за тобоюі І яка невтримна радість збурилась у моєму серці, коли я, стоячи біля загратованого вікна, раптом неждано побачила тебе і Ненка. В першу мить від несподіванки я немов остовпіла. Не могла ні з місця зрушити, ні крикнути. І то добре, бо в кімнаті саме були Джаліль і Фатіма. Вони прийшли сюди зі своїми безглуздими приставаннями, щоб я поїла,