Юрій Павлович Винничук - Діви ночі. Книга друга

випадок. Директор заводу після розлучення з дружиною мешкав сам і позичив у нас дванадцятирічну дівчинку. Справно платив за неї щось із місяць. Ну, а це в добру копійку влітає. Тоді що він робить? Одружитися з нею не може, то бере й оформляє батьківство. Ну, ми не дуже протестували, бо він нам за це діло виділив дві квартири. Тепер живе собі з донечкою, як уміє.

— А кому найбільше подобаються малі дівчатка?

— В основному поважним мужчинам. Молодь воліє досвідчених коханок. А різні дідки якраз тягнуться до дітей. Діти у нас, щоправда, вміють дещо і добре знають, чого від них хочуть. Мають за це все, що заманеться. А що їх чекало раніше? Запущений брудний сиротинець, батьки-п'яниці, бійки, сварки. Уявіть собі, що ми їх лише на початку пильнуємо, а далі вони вже дістають повну волю. Навіть самі собі в місто ходять. І не було ще випадку, аби котрась втекла. Трапилося, правда, інше. Одна дівчинка повісилася. Але це трапилося тут, у нашому саду. Свідків не було, то ми й до голови собі нічого не брали. Поховали її в лісі.

Мені стало трохи моторошно, коли я це собі уявив. Подумалося, що ховали дівчинку, мабуть, фрау Ольга і Макс.

— Пане Юрку, ви повинні мати на цій роботі сталеві нерви. Не варто перейматися дрібницями. Ми ж працюємо з людьми.

Таке враження, наче б вона читала мої думки.

— Ходімо, я покажу вам розташування покоїв. Післязавтра мусите орієнтуватися тут бездоганно, — сказала вона і пішла попереду.

Дивлячись на її сідничку, що грала м’язами перед моїми очима, я уявляв увесь її багатющий досвід шурхання на шкіряних канапах високих посадовців, на задніх бамбетлях в авті, на столах і підвіконнях. Еге ж, якби канапи говорити вміли, на них жінки б ніколи не сиділи.

По обидва боки холу містилося дві зали, двері до яких були оздоблені дерев’яною різьбою. Одна зала призначалася для бенкету, столики тут було зсунуті попід стіну. Замість крісел стояли фотелі, а по кутах канапи. Між стінами і стелею бігла фігурна ліпнина. Паркет був наґлянцований до такого фанатизму, що я в ньому бачив своє відображення.

— У нас прийнято робити лише шведський стіл. Кожен сам себе гостить, як йому багнеться. Таким чином звільняється доволі місця для різних забав. Тепер ходімо в казино.

Казино було зліва від входу і за розміром таке ж, як і бенкетна зала. На стінах висіли картини у бронзових рамах і старовинна зброя. Попід стінами так само стояли фотелі, а поміж ними — низенькі куценькі столики — якраз аби вмістилася пляшка і кілька келишків. Посередині я побачив масивного дубового стола з рулеткою.

— І хто у вас провадить гру?

— Круп’є у нас пан Зеньо. Майстер своєї справи. Головні події вечора будуть відбуватися у цих двох залах. Отут вам і слід перебувати.

— А що там нагорі?

— Нагорі кімнати відпочинку. Зараз побачите.

Вона повела мене по сходах, знову демонструючи свою ідеальну фігуру, її кругла, випнута дозаду сідниця приковувала погляд. Але чомусь не викликала в мене жодного бажання, а самий лише острах.

На другому поверсі обабіч від сходів тяглися покої. Фрау Ольга штовхнула перші-ліпші двері, і я побачив голубе овальне ліжко, яке займало мало що не півпокою. Збоку були двері і вели вони до лазнички. Я зазирнув і туди. У лазничці мене вразила широка і глибока ванна, в якій залюбки можна було хлюпатися удвох або й утрьох.

— Прекрасно, — похвалив я. — Гості мусять бути задоволені.

— Хочу вам показати ще один специфічний покій, — сказала фрау Ольга й вийняла з кишені в’язанку ключів.

Я здогадався, що мова, певно, йде про кімнату тортур. І не помилився. Я пізнав її з фотографії.

Демонстрація цього покою для фрау Ольги, зі всього видно, справила приємність.

— Я сама комплектувала все це причандалля. У нас є клієнти, котрі полюбляють гострі відчуття. Причому тут розігрується ціла вистава. Клієнт замовляє собі сцену, в якій хоче брати участь.

— І що то бувають за сцени?

— Ну, наприклад, коли до нас приходить старий чекіст Любащенко, він вимагає, щоби його катувала тільки «бандєровка». Це означає, що дівчата вдягаються у форму УПА і починають опрацьовувати клієнта. Любащенко любить, коли його роздягають наголо і шмагають канчуками. При цьому неодмінно треба вимагати: «Признайся, більшовицька морда, хто ваш агент у боївці Крука!». Цей Крук йому, бідачці, з пам’яті не виходить. От дівчата його лупцюють, а він мужньо відповідає: «Умру, но нє видам! Смерть бандєровскім холуям!» і таке інше.

— Ну, добре, а крім катування ще якось забавляєте старого?

— А це вже на самий кінець. Старичок наш слабенький, і в нього інструмент стоїть дуже недовго. Дівчата просто його перев’язують шнурочком і дбайливо ґвалтують. Інші клієнти люблять, коли їх катують гестапівці. Товариш Ярчук чомусь забаг собі чилійську хунту. Наші дівчата навіть змушені були навчитися кількох іспанських фраз. Ми намагаємося задовольнити будь-які бажання наших клієнтів. Є такий сталий відвідувач, який отримує оргазм лише в одному випадку. Його голого й зв’язаного кладуть у ванну, а дівчата обступають довкола і цюняють. І то є висока шишка! Батько щасливого сімейства! Вдома у нього в цій справі суворі приписи. Божився, що ані жінки своєї наголяса не бачив, ані вона його розібраного. Все відбувається в темряві, шито-крито. А тут — чоловік розпружується і витворяє таке, що тільки встигай реагувати.

— Я так зрозумів, що саме ви й відповідаєте за культмасову роботу?

— Саме я, — задоволено всміхнулася вона. — Мені це вдається найкраще. Я організовую різноманітні гульбища. Цілими днями тільки й думаю, що б то іще такого крутенького вигадати! А ви — не хочете спробувати? — раптом запропонувала мені, киваючи на ліжко з кайданами і ланцюгами.

Я здригнувся від несподіванки:

— А вам дуже хочеться мене відшмагати?

Фрау Ольга зміряла мене насмішкуватим поглядом і відказала грайливо:

— Ви повинні мене про це попросити.

— Знаєте, я сумніваюся, що дістану задоволення від шмагання канчуком. Мабуть, це тому, що в дитинстві мене якось не привчили любити пасок.

— Ну, не обов’язково шмагати… Можна лише прикувати кайданами…

— Так? А що далі?

Вона явно не могла натішитися моєю тупістю. Запитання викликало в неї сміх. Вона загравала зі мною, але так, аби в її пропозиції не вбачалося однозначності. Тому розвивати тему далі не наважилася. А я продовжував вдавати недоумка.

— Ну що ж, ходім допивати каву, — промовила із вдаваним розчаруванням.

Внизу вона запропонувала ще й мартіні, і я не відмовився. Ця жінка знала дуже багато, а мені розкрила