Тарас Богданович Прохасько - БотакЄ

це передовсім об’єм. Але кожен снігопад - це рух, динаміка. Тому сніг вимірюється сантиметрами товщі і кубічними метрами, а снігопад - часом і інтенсивністю. Тобто в кожного снігопаду мусить бути свій хронометр - пісковий годинник, клепсидра, зміна товщі снігу на даху, іншій незайманій ділянці чи метеорологічній станції. Час, поки падає сніг, мусить вміщатися у чийсь інший час. І він це дуже вдало робить.

Була зима без снігу. Хоча місто, перенасичене найрізноманітнішими деталями, поводилося так, ніби точно знало - незабаром буде снігопад. І він почався за кілька годин перед тим, як стало темно. За п’ятнадцять хвилин усе стало білим. Спочатку в повітрі, а лиш потім - на площинах. Хоча коли біло в повітрі - вертикально, то здається, ніби дуже біло і на площинах - горизонтально або дещо похило. Через ще трохи часу сніг назбирався на складках - між гілками у ринвах, на балконах. Ще через певний проміжок відрахованого часу сніг уже налипав навіть на тих лініях, де неможливо лежати, а треба липнути і триматися. Наступний жест снігу - він уподібнився до павутини, тобто обволікав якісь невидимі основи розікладених у повітрі геометричних фігур зі слабко вираженими контурами. Скажімо, дерева і лінії комунікацій. Ще трохи, і рівень снігу почав долати стовбури. Передовсім почав із пнів - вони найскорше стали непомітними, прикритими.

І тут раптом усе припинилося і перемінилося на протилежність - полегшено розійшлися порожні хмарки, які викинули весь свій запас снігу, прояснилося. Почало гріти сонце. Весь шар снігу танув, незалежно від того, на якій поверхні він накопичився - горизонтальній, вертикальній, похилій чи мерехтливій. В один момент сніг почав робитися водою. Змінилися годинники - таймер снігу перетворився на клепсидру теплої води. І тоді я зустрів бабусю. Вона йшла дуже повільно. По хліб і молоко. Крок за кроком долала вона цих півкілометра. Вона вийшла з хати ще перед снігопадом, а тепер, коли вже все топилося, - верталася. Вона була найдосконалішим хронометром, суперметеоділянкою. На її старомодному, ще передвоєнному капелюшку зафіксувалося все, що відбулося за останню годину - двадцять сантиметрів снігу, котрі випали щільно, але не топилися на цій автономній ділянці. І бабця, і її капелюх, і рівень снігу на ньому були архаїзмом, як і кожен таймер, який завершив свій відлік.

20. 12 Це було тридцять років тому. Точно пам’ятаю, бо спрацював той самий проявник - страшно інтенсивний сніг. Коли починав падати такий густий сніг, то на нашу гору - дорогою, викладеною ще австрійським камінням і вздовж якої було прокладено фосу, по якій влітку стікала вода, а взимку збирався сніг, то тією дорогою, коли починав падати сніг, на нашу гору обов’язково виходив один і той самий чоловік. Він мав довгу сиву бороду, завжди був убраний у фуфайку і кирзаки. В руках тримав кирзову ж торбу, подібну не на мішок, а на течку. Це був єдиний мандрований жебрак, який з’являвся на нашій горі. У нього був свій пароль: «Дайте калинки», - казав жебрак. Йому давали пучки калини, нарізані з-під снігу, коли ягоди солодкі, напружені і готові вистрілити соком від кожного необачного доторку. Звичайно, що калина була якоюсь надзвичайно глибокою метафорою. Навіть дипломатією. Просячи лише калини, він видавався не прохачем, а виконавцем якоїсь незвичайної і незрозумілої місії. І дипломатія полягала в тому, що, крім калини, йому давали пообідати, випити чарку смерекової настійки, трохи яблук, пучок часнику, якихось сушених яблук або сливок чи грибів у довгому коричневому конверті, в яких з Варшави присилали газету «Наше слово».

Але велика мудрість мандрованого була в тім, що просив він лиш того, що кожен мав, але воно не було необхідним. Бо кожен, хто зрізав калину з-під снігу, міг обійтися без неї тоді, коли слід було віддати її чоловікові зі снігу.

Згодом я побачив, що все довкола нашої хати тримається на цьому принципі - дати тим, хто просить, те, що можеш віддати, але просити, вміти просити лиш те, що тобі дійсно можуть дати. Це власне те, що називається екологією - знанням про життя в однім спільнім домі.

Мурашки прокладали свої шляхи через цукор, і їх ніхто не топив, миші гризли горіхи, оси вибудовували гнізда на стриху в теплі, яструби могли собі вибирати якихось курчат, їжакам і вужам ставилося молоко в тарілочці. Птахам залишалося частину чорної горобини. Лиликів ніхто не зганяв з піддашшя. Зайці прибігали по кору і рештки капусти. Для сарн і оленів завжди знаходилися серед зими сіно і сіль. Кротячі нори не заливалися окропом.

Ми всі жили разом, усім усього вистачало, і всі були щасливими. Ми могли покладатися один на одного. І могли утримувати спільними зусиллями не одного мандрованого, який просив лише калини з-під снігу, а отримував значно більше.

21. 12 Сьогодні мороз. Я вбраний досить легко - без подвійних штанів, без светра і в осінній куртці. На ногах - тонкі черевики, на голові берет. Без шалика і без рукавиць. Я багато ходжу по дворі, але мені не холодно. І я не можу зрозуміти, чому навіть при такому морозі в армії страшенно мерз. Хоч був значно краще вбраний. Мерзли всі, досить було постояти годину на снігу, і вже відлітали ноги, руки перемерзали від кількох хвилин без рукавиць, холодно було всюди. Видно, кількість внутрішнього тепла якось залежить від ступеня вільності, від залежності чи свободи.

В армії я щиро був переконаний, що пекло зовсім не гаряче, а навпаки - страшенно студене. Ми жили в броньовиках і в спеку. Тоді всередині залізного пуделка було майже 80°. На броні ми смажили яєчню, руки постійно були попечені від необачного доторку до перегрітого металу. Але все це здавалося поверхневим - тобто таким, що впливає лише на твою поверхню, твою оболонку. Разило, нищило і мучило лише шкіру. Холод був значно глибиннішим і першопричинним. Найсуттєвіше він випорожнював тебе - щоб самому стати вмістом твоєї форми під час багатоденних автономних виїздів. Автономні - це означає лише тебе, твій БТР, лише малесенький ґенератор для радіостанції, який не може дати тепла, лише сніги, мороз і ліси. Тоді починалося пекло. Тоді пекло. Пекло зсередини, від костей, ти відчував кожну свою клітину, наче пляшку з водою, виставлену на мороз. Починався відчай, від якого міг тікати, але не міг утекти. Бо тепла ніде не було, а в тобі був лід.

Я вискакував з теплого панцерника, на внутрішніх стінах якого поростала крига, у відкриту ніч, бо здавалося,