Артем Чех - Сині двері зліва

class="p1">З цієї миті у нашого головного героя почала розколюватися голова, немов це і не голова взагалі, а поліно, по якому гатять далеко не найменшою сокирою, хоча про сокири ще йтиметься у нашій повісті… Вдягнувши вельветові штани, які йому пошила його люб'язна матінка, та сорочку кольору опівнічного бузку, наш головний герой вийшов з квартири і наблизився до ліфта. У цей самий час з дверей поруч вибігло невеличке дитинча у добротній дублянці й стало поряд з нашим головним героєм. Це була Рима.

— Ти до мамки? — запитала вона.

— Так, ви теж?

— Теж.

І вони разом піднялися ліфтом на п'ятий поверх, де у приймальні вже стояв довготелесий Артур. Він був одягнений напрочуд елегантно, якщо не сказати більшого. Але більшого ми казати не будемо, хіба додамо, що Артур тримав у руках зубну щітку та чашку кави.

— Дякую, але я не п'ю розчинну.

— Ах, так ти ще харчами перебиратимеш! — пролунав доволі неприємний голос з динаміків.

— Вибачте, — засоромився наш головний герой, — але я дійсно не п'ю розчинної. І у щітки вашої, теж мені вибачте, щетина жорстка, а я надаю перевагу середній жорсткості. Дякую, — навіщось додав він нікому не потрібне «дякую».

— Ну і добре, — двері відкрилися, і Рита Львівна вже без допомоги динаміків почала висловлювати свої думки та види на життя. — Дуже добре, чим менше людей чистять зуби цією щіткою, тим більше часу вона служитиме. Ге? — Вона квазідружньо вдарила під ребра нашого головного героя, який щойно зайшов до квартири, що швидше нагадувала третьосортний кабінет військової кафедри при занедбанім провінційнім технікумі.

— Але я хотіла поговорити не про це!!! — голос Рити Львівни змінився до невпізнання. Здавалося, що це гарчав сам диявол, якщо сам диявол, звісно, взагалі гарчить. — Я хотіла поговорити про те, що ти вчора вчинив з моєю дитинкою!!!

Рита Львівна притулила до себе в друзки перелякану Риму.

— О господи! — стомлено зітхнув наш головний герой. — Не починайте.

— Що таке?! — риторично прокричала Рита Львівна. — Щось негаразд? Крани течуть?

— Ні, з кранами все гаразд, дякую.

— Якщо з цим немає проблем, може, розкажеш, як ти взагалі додумався своєю безмозкою головою до такого нахабства. Ти знаєш, що це у мене єдина наймолодша донька?

Наш головний герой у цьому питанні угледів залізну логіку, а тому вирішив відповісти належно:

— Знаю.

— Так якого шершня ти її образив?

— Але чим? Чим?

— Тим!!! Тим ти її образив! — І Рита Львівна своєю довгою рукою замахнулася на нашого головного героя.

— Мамо, не бийте! — сіпнулася Рима.

— Не тебе, голубо. Принаймні, не зараз, — заспокоїла Рита Львівна Риму.

Та, здається, заспокоїлась.

— Ну?

— Що це все означає? — наш головний герой не міг збагнути, як таке може відбуватися на цьому білому світі. Хоча, звичайно, може! І в цьому він почав пересвідчуватися вже зараз.

— Те і означає, конюх! Ти образив Риму. Рима — моя єдина молодша донечка. І ти маєш понести кару.

— Що за маячня, яку ще кару? Рита Львівна задумалася.

— Добре, — замахав наш головний герой напрочуд витонченими віями, — давайте так: ви мені чітко і ясно пояснюєте, в чому я провинився, потім я чесно — а в моїх принципах чесність стоїть на чільному місці — розказую вам, винен я у цьому чи ні. Годиться?

— Ну що ж, — на мить здалося, що Рита Львівна розм'якла і була згодна на компроміс, але так здалося лише на мить, а вона, як відомо, блискавична, тож не встиг наш головний герой уявити собі, що Рита Львівна розм'якла та була згодна на компроміс, як вона закричала: — Давай спробуємо! І якщо ти виявишся винним, а ти вже виявився, я тебе покараю. Отже, розказую тобі: вчора ввечері ти намагався заманити мою єдину Римочку в своє лініво, намагався розпестити її, розбестити, скористатися і викинути, немов учорашню панчоху. — На цих словах наш головний герой трохи розгубився. — І це було б непогано, але як тільки ти підступно вселив у мою доню стільки надії, що ж ти зробив? Ти нахабно не пустив її навіть на поріг. І в неї тепер, — господи прости, дитинка не виросла, — нервові розлади, вона втратила сон, втратила апетит, зачахла… — Рита Львівна залилася імітованими сльозами. — Тож карати я тебе буду! І карати, повір мені, боляче.

— Чекайте-чекайте, — затараторив наш головний герой. — Тепер вислухайте мене. Нічого такого я вашій донечці не обіцяв. Вона прийшла, запропонувала допомогу, а я відмовився, адже втомився і хотів побути сам на сам зі своїми думками.

— Ага! — заричала Рита Львівна, виламуючи зі стільця ніжку, — то все-таки відмовив!

— Але ж це не привід мене карати. Я на новому місці, мені необхідно звикнути до нового середовища, тим більше, я плачу вам гроші за цю квартиру, а значить, маю право почуватися у ній спокійно й захищено, немов у надійному форті. Чи не так?

— Ну, зрештою так. Але…

— Ніяких але! І я не збирався вашу єдину, як ви кажете, донечку заманювати у своє, як ви висловлюєтесь, лігво. Я взагалі, можливо, імпотент!

— Це правда?!?!

— Ні, - зашарівся наш головний герой.

— Тоді все ж таки є чим орудувати, а?

— Це до справи ніякого стосунку не має.

— Ще й як має!!!

— Але ж очевидно, що я не винен ні в чому, скільки вам можна доводити це?

— А от Римочка доводить протилежне! Правда, Римочка?

Остання не відповіла, більше того, сором'язливо відвела очі.

— От бачите, — продовжила Рита Львівна, — вона навіть боїться, аби я тебе не скривдила. Таке миле янголя, така птичка! Правда, птичка? — І вона різко, немов інсульт, штурхонула Риму, від чого та ледь не влипла у стінку. — Таким чином, доведеться тебе відлупити! — І Рита Львівна, не стримуючи своєї нестримної люті, занесла ніжку від стільця над головою нашого головного героя, але наш головний герой схопив знаряддя розправи своєю хоч і тонкою, але жилавою рукою і зупинив лівосуддя.

— О! — закричав він. — Так у нас уже є на чому сидіти? Не вийде, Рита Львівна, не вийде.

Рита Львівна опустила зброю, сіла на застелену старим пошарпаним лінолеумом підлогу й важко зітхнула:

— А ти міцний горішок, конюх. Тебе і побити не вдасться.

— Не вдасться, Рита Львівна, не вдасться, — спокійно погодився наш головний герой. — Але, попри все, я хотів би, щоб моя праведність була доведена. От спитайте свою доньку. Спитайте, спитайте.

— Римо? — спитала Рита Львівна у своєї єдиної молодшої донечки.

— Я не відповідатиму. Інакше ви мене, мамо, поб'єте.

— Значить, правда… — знову зітхнула Рита Львівна, підвелася з підлоги і, спираючись на ніжку від стільця, позадкувала до ширми, за