Марк Твен - Пригоди Тома Сойєра

такий квиток був платою за два вивчені біблійні вірші. Десять синіх квитків дорівнювали одному червоному, і їх можна було відповідно обміняти; десять червоних — одному жовтому, а вже за десять жовтих директор школи видавав учневі Біблію в дешевенькій оправі (за тих давніх добрих часів коштувала вона всього сорок центів). Чи в багатьох із моїх читачів вистачило б снаги й завзяття, щоб завчити напам’ять дві тисячі віршів, навіть якби їм пообіцяли за те Біблію з малюнками Доре?2 А от Мері здобула в такий спосіб уже дві Біблії — на це в неї пішло два роки сумлінної праці,— а один хлопець із німецької родини надбав аж чотири чи п’ять. Якось він прочитав напам’ять — і то ні разу не збившись — три тисячі віршів. Але таке напруження розумових здібностей виявилося надмірним, і відтоді він став наче несповна розуму,— то було неабияке нещастя для школи, бо раніше за урочистих нагод, при почесних гостях директор завжди виставляв того хлопчину «молоти язиком» (за словами Тома). А загалом тільки старшим учням вистачало терпіння зберігати свої квитки й місяцями нидіти над книжкою, щоб одержати Біблію, і тому вручення цієї нагороди було рідкісною і визначною подією. Учень, якому випадало це щастя, ставав того дня такою поважною персоною, що й у серцях інших спалахували честолюбні прагнення, хоч їх вистачало тижнів на два, не більш. Що ж до Тома, то навряд чи його духовне нутро прагнуло самої тієї нагороди, але пов'язаних з нею слави та почестей він, безперечно, давно вже жадав усім своїм єством.

У належний час за кафедру став директор школи і, заклавши вказівним пальцем потрібну сторінку молитовника, зажадав уваги. Коли директор недільної школи виголошує перед учнями свою звичайну невелику промову, молитовник у руці потрібен йому так само, як ноти співакові, що виходить на сцену співати соло; хоч навіщо вони потрібні, лишається незбагненною загадкою, бо жоден з цих страдників ніколи не заглядає ні в молитовник, ні в ноти.

Директор був миршавий чоловічок років тридцяти п’яти, з рудуватою цапиною борідкою і коротко підстриженим рудуватим волоссям, у твердому стоячому комірці, верхній край якого мало не впирався йому під вуха, а гострі ріжки стриміли спереду біля самих кутиків рота,— то був наче паркан, що змушував його дивитися тільки просто себе, а коли треба було поглянути вбік, він мусив повертатися всім тілом; підборіддя директорове лежало на краватці, що була завширшки й завдовжки з велику банкноту і мала торочки на кінцях; а носаки його черевиків згідно з модою тих часів хвацько загиналися вгору, мов полози санок,— такого шику тодішні модники досягали ціною неабияких зусиль, годинами сидячи проти стіни й упершись у неї ногами. Містер Уолтерс був дуже поважний на вигляд і дуже щирий та доброчесний душею; він так побожно шанував святі речі й місця і так суворо відмежовував їх від усього світського, що, сам того не усвідомлюючи, промовляв у недільній школі з такими модуляціями в голосі, з якими ніколи не говорив у будні.

Свою промову він почав такими словами:

— А тепер, діти, я хочу, щоб усі ви сіли рівненько й тихенько і якусь часинку уважно послухали мене. От-от, саме так. Отак і мають поводитися слухняні хлопчики й дівчатка. Але, я бачу, одна дівчинка дивиться у вікно. Здається мені, вона думає, що я десь там: може, сиджу на гілці й розмовляю з пташками. (Схвальне хихотіння.) А сказати я вам хочу, як приємно бачити, що стільки чистеньких веселих дитячих личок зібралося в цьому святому місці навчатись добра...

І так далі, й таке інше. Немає потреби наводити тут решту цієї промови. Вся вона побудована за незмінним зразком, а отже, добре нам знайома.

Остання третина промови була трохи затьмарена бійками та іншими негідними розвагами, до яких знову вдалися декотрі капосні хлопчаки, а також вовтузінням і перешіптуванням, що дедалі поширювалося й сягнуло навіть підніжжя таких самотніх і непохитних скель, як Сід і Мері. Та коли голос містера Уолтерса завмер, нараз ущух і весь той гомін, і кінець директорової промови зустріли вдячною мовчанкою.

Власне, причиною того шепотіння почасти стала досить незвичайна подія: поява гостей — адвоката Тетчера в супроводі якогось хирлявого дідка, а за ними — вродливого ставного чоловіка середніх літ з гарною сріблястою чуприною та поважної дами, напевне, його дружини. Дама вела за руку дівчинку. Томові вже давно не сиділося на місці: він був збуджений і невдоволений, до того ж його гризло сумління, і він уникав зустрічатись очима з Емі Лоренс, бо не міг витримати її закоханих поглядів. Та коли він побачив малу незнайомку, душа його враз запалала від захвату й блаженства. І вже наступної миті він виставлявся як тільки міг: штурхав хлопців, смикав їх за волосся, робив гримаси,— одне слово, із шкури пнувся, щоб зачарувати дівчинку й заслужити її схвалення. Його радісне піднесення затьмарювала лише одна темна пляма: спогад про те, як його принизили під вікном оселі цього ангела,— одначе й вона скоро зникла, змита, як малюнок на піску, хвилями щастя, що захлюпнули його душу.

Гостей посадили на почесні місця, і, закінчивши свою промову, містер Уолтерс відрекомендував їх школярам. Виявилося, що той чоловік середніх літ — не хто інший, як сам окружний суддя, чи не найвидатніша персона, що її будь-коли бачили ці дітлахи; отож їм кортіло довідатися, з чого він зліплений, і, з одного боку, хотілося б, щоб він загарчав, а з другого — було лячно. Суддя приїхав з Константинополя, аж за дванадцять миль звідти, а отже, доволі помандрував по світу, і оці-от його очі бачили й будинок окружного суду, що, за чутками, мав цинкову покрівлю. Про побожний трепет, який навіювали ці думки, свідчила й урочиста мовчанка, й десятки пар захоплених очей. Ще б пак, то ж був знаменитий суддя Тетчер, брат адвоката з їхнього містечка. І Джеф Тетчер, адвокатський синок, одразу ж поліз уперед, щоб показати, всім на заздрість, як близько він знайомий з великою людиною. Коли б він міг почути перешіптування товаришів, воно б прозвучало для нього солодкою музикою.

— Ти диви, Джіме, іде туди! Поглянь, подає йому руку... вітається з ним! Ах ти ж чорт!.. А скажи, ти б хотів бути Джефом?..

Містер Уолтерс виставлявся по-своєму: всіляко виявляв свою ретельність, сипав наказами, міркуваннями, зауваженнями, стромляв носа куди треба й куди не треба. Бібліотекар теж виставлявся, гасаючи туди-сюди з оберемками книжок і зчиняючи непотрібну