Юрій Володимирович Сорока - Северин Наливайко

байдужно позирав, як в обозі швидко випрягали з мажар і возів коней, розвантажували і, навалившись по кілька чоловік на кожен віз, відкочували їх у периметр табору, де встановлювали колесо до колеса, довгими дишлами назовні. Як гусари у кутих золотом латах сходили з сідел гарячих огирів, знімали за допомогою своїх численних челядинців зброю та обладунки і зникали у шатрах, які немов гриби після дощу виросли всередині чотирикутника утвореного возами. Козацький отаман підняв очі вище і окинув поглядом вкрите пожежею небо на заході, широку свинцеву стрічку Дніпра праворуч і руїни старого міста князя Володимира на горі над рікою. Задумливо дивився він на зарослі бур'янами залишки мурів, фундаменти веж та будинків, які припинили своє існування під час навали хана Батия, а тепер немов освітлювалися зсередини, піймавши на собі прощальні промені сонця. І цієї миті Северинові здалося, що стародавній Київ все ще палає, запалений смолоскипами диких орд, які плюндрують Україну.

— А що, пане отамане, — доніс до вух Наливайка легкий вечірній вітерець повні ненависті слова, — не твердо в простому возі їхати? Не звик, напевне… Так тобі, стерво, і треба! Всього тобі мало було! Золото, срібло, цілі палаци мав і що? Хоч соломи кинули, щоб кістки до дерева не били? Кинули… А дарма! Я б тобі таволги червоної постелив!

Северин подивився туди, звідкіля чувся голос. Це був віз, на якому везли решту полонених. На ньому, здійнявши голову над поперечиною, напівлежав сивовусий козак з перев'язаною головою і заломленими за спину руками. Скільки Северин не намагався, він не міг пригадати його обличчя. Очевидно, нещасний приєднався до козацького війська зовсім недавно. Коли він помітив погляд Наливайка, засміявся злим, недобрим сміхом.

— Не дивись на мене так, чуєш! Я маю право спитати з тебе за все! Я повірив тобі, а ти мене обдурив… Де Лобода, хто його вбив?! Ти, упирю! Убив, щоб нам було зручніше голови дурити. Козацька республіка з гетьманом на чолі. Столиця — цитадель серед просторів Дикого поля… Де ж вона?! Мовчиш! Тоді я скажу — одного ти хотів! Хотів рівним королю стати, а задля цього нас всіх під лядські мечі підвів! Будь ти проклятий, іроде!!!

Наливайко мовчав. Він розумів чому викликає у приреченого на смерть бідолахи таку ненависть. Так, він водив їх у славні походи, отримував перемоги. Тоді йому не кидали в обличчя подібних слів. Вони ревіли: «Слава отаману» і небо темніло від тисяч підкинутих угору шапок. Але тоді він був для них взірцем, удачливим полководцем і дбайливим батьком, а не закутим по руках і ногах бранцем, якого разом з ними ведуть, немов вола, на бійню. Що ж, доля переможених — ненависть та зневага тих, хто звеличував їх у хвилини слави. Все таки він немає приводу соромитися. Він домагався великої цілі — хотів вивести козацьку націю з — під ярма польського магнатства. Не зміг. Не вистачило військового щастя. Важким, важким камінням падають в душу слова товариша по нещастю!

— Заткни пельку! — почувся ще один голос з сусіднього воза і цього разу Северин впізнав його — говорив полковий суддя Федір Мазепа. — Інакше, клянуся святою Покровою, не доїдеш до ката. Власними руками задушу, сучого сина!

В згустаючих сутінках почувся шурхіт і дзвін ланцюгів, за якими божевільний, схожий на схлипування, сміх.

— А — а! І ти з ним заодно, підлий дуко! Не хочу вмирати! Не хочу, пустіть! — раптом зірвався на крик відчаю перший голос. — Проклинаю той день, коли пішов під ваші трикляті знамена.

Тиша. Лише чути глухі ридання. Ландскнехти бездушними стовпами височіють навколо возів. Над головою безмежний зоряний океан, а десь у темряві, зовсім поряд, з плюскотом жене хвилю Дніпро — Славутич. Поступово Северин заглиблюється у рятівні спогади.

V

Від грому гарматних пострілів у вухах пронизливо свистіло, а пороховий дим їв очі до пекучого болю, але Северин Наливайко не сходив з артилерійського окопу. Широко розкритими очима він захоплено поглядав, як розжарений чавун б'є вежі над брамою і північним муром. Хмари диму і куряви вкривали фортецю немов ранкова імла чорну прибережну скелю, відрізняючись, хіба що кривавими сполохами, під час, коли вибухали наповнені порохом дуті стрільна. Подекуди мури вже досить сильно постраждали від обстрілу і в них зяяли великі проломи й діри, крізь які можливо було побачити викладені з грубих колод стіни внутрішніх будівель; купи мертвих тіл серед різноманітного мотлоху, і яскраві язики полум'я.

Северин відчував захват і неймовірне задоволення від видовища ефективної роботи своєї армати.

— Так йому, дітки, чортовому сину! — захоплено кричав пушкарям і його голос тонув у гуркоті чергового залпу. — Підсип ще чавунних буханців! Щоб і носа на мури не потикали!

Але з мурів вже майже не відповідали. Якщо в захисників Могилева й залишалась дієздатна армата, стріляла вона вкрай рідко, а після кількох вдалих влучень наливайківців, замовкла зовсім. Багатотисячний табір осаджуючих висипав на окоп і стежив за тим, як бронзові та чавунні"панянки" методично руйнували місто, супроводжуючи побачене міцними та дотепними зауваженнями. Від цього вибухи пороху перемежувалися вибухами гомеричного реготу. Після того, як вони пройшли з запеклими боями більшу частину Білорусі, козаки сподівалися на більш запеклу оборону такого великого міста, яким був Могилів.

Нарешті Наливайка охопив справжній азарт і він, зіскочивши в шанець біля однієї з нотшлянг[11], відпихнув пушкаря з блискучим бронзовим квадрантом у руках.

— А ну, хлоп'ятки, дайте отаману згадати як він був пушкарем! — поплював він на руки і оглянув хвацьких запорожців у широченних, мащених дьогтем шароварах. — Та до чорта лисого квадрант! Здіймай вище! Ще! Вище, кому кажу! Добре, тепер лівіше вимірюй.

За лічені секунди моторні й досвідчені запорізькі пушкарі навели гармату так, як вказував Наливайко. Він же, приклавши щоку до холодного її тіла, ще раз перевірив, чи гарно вивірена.

— Гарно! — вимовив заклопотаним тоном. — Давай пороху. Та не шкодуй.

Швидко до жерла гармати засипали добрячий заряд чорного, грубо змеленого пороху і закотили пудову кулю. Наливайко перехрестився широким хрестом і підніс гніт до пановки.

Громом гримнула гармата, аж підскочила всім своїм сорокап'ятипудовим тілом, а на вежі над брамою, здіймаючи хмари пилу, зірвало трисаженну дільницю муру. Одразу ж полетіли вгору козацькі шапки.

— Добре залізна баба сказала! — захоплено кричали козаки.

— Любе промовила!

— Знатно, братці! Ох і файний пушкар наш батько!

— Слава отаману!

Та ось з важким рипінням почала розчинятися міська брама. Це захисники міста, несучи великі втрати від шаленого гарматного обстрілу, насмілилися здійснити відчайдушну вилазку на козацькі позиції.