Галина Василівна Москалець - Слуга з Добромиля

докторе, — відповів за всіх Тимко. — Хіба не посилайте мене жебрати. На Спаса мене побили в селі… забув у якому… не пам’ятаю…

Він жалібно подивився на Олексія Івановича, ніби той мав пам’ятати, у якому клятому селі могли побити такого бідолаху:

— Голова від того болить.

— Добре, що ти сказав мені, Тимофію. Нікуди ти не підеш. Без тебе ми не обійдемося.

Той засяяв:

— Я казав хлопцям, що тепер нам буде ліпше!

— Обов’язково. Посадимо багато всього. Бачу, вам добре напалили. А не снилось вам поганих снів? — він показав на порожнє ліжко.

— Ми всі добре спали, — сказав Тимко.

— Ой, не всі! — покивав пальцем лікар. — Хтось з вас не спав на вчора. Хотів би я знати, хто.

— Я спав.

- І я, — озвався його сусід, молодий хлопець.

— Як тебе звати?

— Місько.

— А, може, ти, Міську, випадково збудився і побачив… ну, щось дивне?

— Бігме, я спав! — плаксивим голосом сказав Місько.

— Лишіть, пане докторе, хлопця в спокої, - озвався з кутка немолодий вусатий чоловік. — Він вам ніц не скаже.

— То, може, ви скажете? Хто підв’язав бороду небіжчику? Хто склав ще теплі руки на грудях і вклав до них хрестика? Нічого поганого ви не вчинили. Я хотів навіть похвалити, а не знаю кого. Мене ж не було. Але ви могли покликати когось з санітарів, Адама Віцентійовича. Я хотів би знати, чи мучився Данило перед смертю, чи ні.

Хлоп перехрестився:

— Дай, Боже, кожному так файно вмерти! Під музику…

— Яку ще музику?

— Небесну. Хто почує її, або вмирає до трьох днів, або буде жити дуже довго.

— Я щось не розумію. Хіба між вас є музиканти? І на чому тут грати? — лікар роззирнувся по вбогій палаті.

— Пан доктор думає, що, як ми варіяти, то над нами можна сміятись! — буркнув хлоп і вкрився з головою, навіть повернувся на другий бік.

— Ну добре, добре, — примирливо мовив лікар, щоб не тривожити хворих. — Я думаю провести вам радіо. Там передають всілякі концерти з Києва, Москви… А я хотів би послухати вашої музики.

Тимко перезирнувся з рештою, і як по команді, всі поховались під ковдри. Така злагодженість дій вельми здивувала Олексія Івановича і він тихо вийшов.

Одразу по тому в коридорі блимнуло і погасло світло, що, зрештою, траплялось часто. Олексій Іванович вийняв з кишені недогарок свічки. У дзвіниці був цілий ящик таких недогарків зі справжнього бджолиного воску. Заболів шлунок, спочатку не дуже, а потім різонуло як ножем. З’їв нині пару ложок перлової каші, дурний. Знав, що приступ минеться. Треба полежати спокійно, притиснувши болюче місце долонями, щоб зігрілося. У вікно світив круглий великий місяць і лікар погасив свічку. Майже впав, не роздягаючись, на ліжко, заліз під два тонкі коци. «Власний біль завжди буде ближчий, ніж чужий», - подумав, зціпивши зуби. Накрився з головою й лежав на спині. То було єдине, що відрізняло його від поведінки цих, зболених тілом і душею, людей, які відгороджувались шматком вилинялої байки, вважаючи, що коли світ їх не бачить, то й не може скривдити. І вони згортались в клубок, як їжаки, або скорцюблювались в позі ембріона, однак ніколи не лежали горілиць, як лежать мертві. Олексій Іванович заснув, коли біль стишився, але ще не покинув остаточно, і переродився у страшний сон. Ніби він стояв над ямою в оточенні хворих, і раптом земля порушилась, і він упав у яму навзнак. Над ним зімкнулись обличчя, дуже багато облич, потворних, огидних, злих. Вистачило б кожному кинути по грудці глини, щоб яма зрівнялась із землею. Чомусь він виявився зв’язаним, мотузки боляче врізались у живіт і шию. «Хто був угорі, тепер — внизу», - майнула думка. Він не почував жалю чи образи, лише страх перед невідомістю наступного кроку, до якого вдадуться ті жахливі істоти.

Тут Олексій Іванович прокинувся з мокрим від поту лицем. Лежав горілиць, зі складеними на животі руками, як оті двоє, що померли вчора, ні, позавчора. Будильник не цокав, бо забув його завести, і панувала неймовірна тиша. Місяць помандрував світити кудись далі, можливо, у вікно п’ятої палати. Усім відомо, як погано впливає світло місяця на людей з порушеною психікою. Адам Віцентійович мав би подбати про це, позаслонювати вікна. Чи, може, той волів спостерігати за перебігом хвороби? Міг належати до тих безжальних дослідників, які рятують ціною життя одного — тисячі життів. Саме тому й втримався на посаді. Біль знову розлився по всьому тілу. Ту стару жінку теж міг боліти шлунок, що не приймав жодної їжі. Шлунок- вмістилище життя, генератор життєвої енергії. Як лікар він розумів, що йому потрібне повноцінне харчування, але по селах і містах люди мерли з голоду, і в облздраві йому сказали: приїжджайте восени. У нас — діти в інтернатах, ветерани голодують.

Він заплакав від безсилля перед власним болем і перед несправедливістю, що ділила одних людей на гірших і на кращих, від того, що хворі підуть жебрати, а він їх буде чекати восени. Але Тимко залишиться. Заплакав від приниження, бо бачив, як завгосп Стефан всипав собі до торби мисочку перлової крупи. Мав дома четверо дітей, і ті діти йому важливіші, і що він міг би повідомити про це органи, й тоді Стефан опинився би за гратами на 5 років, чи скільки тепер за це дають після війни. І скільки він, головний лікар, міг би заподіяти зла кожному з цих людей, і, певно, зробив би, якби війна не зрушила сталеву вісь порядку, не змусила ігнорувати закони задля власного чи чужого порятунку. Але війна скінчилась, і знов усе поверталось, навіть божевільні не сміли говорити зайвого. Цікаво, чи Адам Віцентійович мав у своєму арсеналі отруту, яка вбиває людську свідомість, чи користався з неї хоча б раз?

Може, він людина, яку не можна вбити, посадити в тюрму, бо від нього йде сила, яка змушує відступати кожного. Старим людям можна позаздрити: вони стоять на порозі остаточного звільнення.

Нарешті з’явився пульсуючий біль, що підкоряє тіло й думки єдиному ритмові. Єдині ліки, які він міг собі дозволити, це абсолютний спокій.І ще трохи музики, такої, у якій безконечно повторювалась би проста мелодія, без крутих підйомів і різких спадів. Вона звучить в нього у голові, догоджає болю, щоб не став сильніший. Мабуть, це флейта, бо скрипка не така ніжна, у ній не бере участі дихання. І під цю музику, яку чують ті, що сплять і ті, хто ще не заснув у Добромильському монастирі, лікар заснув вдруге,