Стівен Кінг - Сяйво

а цей жирний мудак Уллман, та він найняв би й самого Бостонського душителя[25], ’кби той погодився працювати за мінімальну зарплатню. То котрийсь рейнджер був з Національного парку, хто тоді знайшов їх; телефон бо не робив. Усі були нагорі в західному крилі, на третьому поверсі, замерзлі на камінь. Найжальше малих дівчаток. По вісім і шість їм було. Гарнюні, як лялечки. А гармидер там був, їй-бо, пекельний. Той Уллман, він у міжсезоння управляє в якомусь блядському курортному закладі у Флориді, так він стрибнув на літак до Денвера, а там найняв когось із саньми, щоб підвезли його сюди із Сайдвіндера, бо дороги були завалені; сани! — ви собі таке можете уявити? Він собі ледь пупа не надірвав, так старався приховати це діло від газетників. І доволі вдало, мушу за ним це визнати. Була одна замітка в Денверській «Пост», ну й, звісно, нек’олог у тій хутірській маленькій шматі, що вони її друкують там у себе, в Естес-Парку[26], але ото й усе. Вельми добре, зуважаючи на репутацію цього місця. Я, бач, думав, що якийсь репортер почне розкопувати все наново і просто використає Ґрейді, немов-то як виправдання для розворушення старих скандалів.

— Яких скандалів?

Ватсон знизав плечима:

— Кожні великі готелі мають свої скандали. Так само, як у кожнім великім готелі є свій привид. Чому? Та люди ж, збіса, прибувають і вибувають. Інда хтось із них дуба дасть у своєму номері, інфаркт там, чи інсульт, чи щось на кшталт того. Готелі — місця забобонні. Ані тобі тринадцятого поверху чи кімнати під тринадцятим номером, ані дзеркал на зворотнім боці вхідних дверей, ніяких таких речей. Ну от, скажімо, тільки цього літа, у липні, ми втратили одну леді. Уллман мусів цю справу владнати, і отже, хоч власним гузном закладайся, а він з цим упорався. Саме за це йому й платять двадцять дві тисячі баксів на сезон, і бодай як я не люблю цього мудака, але він їх відробляє. Це як ото декотрі приїздять сюди просто, заради щоб свинячити й ригати, і наймають когось на кшталт Уллмана, щоби за ними бруд прибирав. І от ця жінка, мабуть, років шіісяти курва — мого віку! — а волосся в неї пофарбоване на таке червоне, як ото ліхтар над бурдеєм, цицьки висять ледь не до пупа, за той рахунок що жадного сякого-такого бюст-халтера вона не носить, товстелезні варикорзні жили в неї на ногах такі, що ті її ноги схожі на пару чортівських автодорожніх мап, діаманди рясно блищать у неї на шиї і на руках і з вух висять. І при ній той хлопчик, ну, не більш як сімнацять йому, з волоссям аж до дірки в сраці, а в матні стовбурчиться, буцім він туди рулон коміксів запхав. Отже, вони тут тиждень чи, може, днів з десять і щовечора той самий завід. З п’ятої до сьомої в салон-барі «Колорадо» вона порція за порцією смокче Сингапур-слінг[27], наче вже вранці мусять видати закон про заборону коктейлів, а він з однією-єдиною пляшкою «Олімпії», тягнет її якомога довше[28]. А вона всяк жартує, так і сипле отими дотепами, і щораз як вона щось бовкне, він шкіриться, наче та йобана мавпа, наче йому прив’язаними до краєчків губ мотузками хтось рота розтягує. Тіко за кілька днів уже було видно, що йому дедалі важче й важче всміхатися, і бозна про що він мусів був думати, щоби, перед тим як їм йти до ліжка, собі свого насоса накачати. Ну, а коли було вибирався повечеряти, то він іде, а вона хитається, п’яна як хлюща, знаєте, а він собі щипає офіціанток і щириться до них, коли вона не бачит’. Чорт, та ми тут навіть закладалися на те, скільки він то витримає.

Ватсон знизав плечима.

— Потім він сходит донизу одного вечора, десь біля десятої, і каже, що його «дружина нездужає» — це значить, що вона знову відключилас, як і всякого іншого вечора, поки вони були тут, — і він мусіт’ привезти їй якісь ліки від шлунка. Тож він від’їжджає в тому маленькому «порше», на якому вони сюди були приїхали, й ото тоді ми його бачили востаннє. Наступного ранку спускається вона і намагається вдавати, ніби все в порядку, але впродовж дня дедалі блідне й блідне, тож містер Уллман її питається, типу дипломатично, чи не бажає вона, щоби він сповістив копів з поліції штату, просто на той випадок, якщо з хлопцем сталась якась аварія чи ще щось. А вона на нього, як та кішка. Ні-ні-ні, він чудовий водій, вона не хвилюється, усе під контролем, він повернеться ближче до вечері. Тож попівдні, десь біля третьої, вона зайшла до «Колорадо» і на вечерю звідти зовсім не виходила. Біля пів на одинадцяту вона піднялася до себе в номер, і то був останній раз, коли хтось бачив її живою.

— Що ж трапилося?

— Окружний коронер сказав, що вона прийняла десь зо тридцять сонних пігулок, і то поверх усього нею вицмуленого. Наступного дня з’явився її чоловік, якесь велике цабе, юрист з Нью-Йорка. Він завдав нашому Уллману бісового жару святого пекла. Я подам позов такий та я подам позов сякий, а коли я з вами покінчу, ви не знайдете в себе й чистої білизни надіти, й усяке таке подібне. Та Уллман зух, не лопух. Уллман його пригасив. Напевне спитав того цабе, чи сподобається йому, коли його дружину розмажуть по усіх нью-йоркських газетах: Жінка видного нью-йоркського бла-бла-бла була знайдена мертвою з повним шлунком сонних пігулок. Після того як гралася в «сховай-ув-мені-ковбаску» з юнаком, який за віком їй у внуки годиться.

Штатні копи знайшли той «порше» позаду нічної закусочної там, унизу, у Лайонсі[29], а Уллман посмикав за певні ниточки, щоби машину звільнили з-під арешту й віддали тому правнику. Потім вони удвох напосілися на старого Арчера Хавтона, того, що окружний коронер, і змусіли його поміняти його раніший вердикт на нагальну смерть. Інфаркт. Тепер друзяка Арчер водить «крайслера». Я його не ганю. Чоловік мусіт’ брати, що само в руки пливе, особливо коли сам уже почина входить у літа.

З’явилася хустка. Рохкання. Позирк. Хустка зникла.

— А що ж далі? Десь за тиждень по тому та тупа піхва, покоївка, Долорес Вікері її звуть, прибирає в тім номері, де були жили ті двоє, і раптом як заверещит’ дико, а