Остап Вишня - Вишневі усмішки. Заборонені твори
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Як я ставлюсь до теперішніх літературних організацій?
Ставлюся. Ставлюся я до «Вапліте»[20], до «Плугу», до «ВУСПП»[21], до «Молодняка»[22], до «Марсу»[23], до «Неокласиків»[24], до «Бумерангу» (чи як він там зветься…). До всіх ставлюся.
Ех, дорогі мої товариші! Був колись на світі один мудрий філософ. Звали його Йосипом, а по-батькові й на прізвище не знаю, як там він був.
Так отой мудрий філософ Йосип казав колись:
«Мотузочка? Давай сюди й мотузочку! В дорозі все в пригоді стане».
* * *
Із теперішніх письменників більше від усіх я люблю Хвильового й Досвітнього.
Якби ви знали, які це прекрасні письменники! Як з ними хорошо на полюванні!
Коли ранок, коли над лиманом срібний туман устає, коли сидиш у ямці й очі твої плавають у тумані, вишукуючи десь аж он там чорну крапку з чиряти або з крижня.
Ах!
А праворуч од тебе Хвильовий[25], а ліворуч од тебе Досвітній[26]. Як їх не любить?!
І коли вони, – ні Хвильовий, ні Досвітній, – ніколи не говорять про літературу.
А решта всі – хороші письменники, так тільки ж вони весь час про літературу, і стрілять не вміють.
Я й їх люблю, тільки менше.
Із старих письменників мені подобаються: Нестор Літописець[27] та Остромир.[28]
Як ставлюся до театрів? Я їх люблю. Я люблю березільців, франківців, одещан, заньківчан…[29] Я всіх люблю. Я навіть оперу українську люблю. Слово честі. І якби, приміром, оперові директори любили свої опери так, як я їх люблю, у нас би, не вважаючи на те, що так багато в нас є оперових директорів і відділ мистецтв, – у нас би, їй-Богу, була українська опера. Бо я знаю, що театр – це велике знаряддя, а коли він велике знаряддя, то треба дуже великого на директорів знаряддя, щоб театр був великим знаряддям.
Із тварин – найбільше люблю кіз. Із комах – осу. Найулюбленіший колір – жовто-бурий. Запах – фіалка. Із квіток найбільше люблю – фуксію. Котів люблю за хвіст тягати. Із страв найсмачніша – смажена картопля, щоб хрумтіла на зубах. Жінок люблю стрижених і голених, і щоб у чоботях. У Бога перестав вірити через два дні після того, як було приказано, що Бога нема.
Крім усього цього, я: член МОПРу[30], Авіохему[31], «Геть неписьменність»[32], товариства «Змичка»[33] і літературного клубу ім. Вас. Блакитного[34]. Жонатий.
Це все – для психології творчості!
Якось я запитав у свого сина:
– Вячку! Чим ти будеш, як виростеш?..
– Людиною буду!
Я й подумав:
«А й правда. Хай буде людиною. Не письменником, а людиною. Йому це легше тепер зробити, ніж нам колись було. Він барині ручки не цілуватиме, і нема біля нього картоплиння та бур’янів. Нема де замислюватись».
Занотував я отут найголовніші моменти з свого життя та найголовніші риси моєї вдачі й світовідчування, що лягли в основу моєї літературної роботи. Як лягли? А вам що до того? Лягли – хай лежать. Не займайте їх.
Як бачите, лінія в моєму літературному житті була правильна. Що, робота ні к лихій годині не годиться? То нічого: аби була лінія правильна.
Р. S. Чому я поспішав так із своєю автобіографією? Через віщо сам я оце її випускаю в світ? Та дуже просто. Я ж не певний, що, як дуба вріжу, хтось візьметься за мою біографію… А так сам зробиш, – знатимеш уже напевно, що вдячні нащадки ніколи тебе не забудуть.
15—16 березня 1927 р.
Харків
Вишневі усмішки
Чудáка, їй-Богу![35]
Іноді мале туди стромляє свою пичку, куди йому зовсім не слід.
І що мене за дитинства цікавило, так аж тепер оце чудно.
І гуси було пасеш, і додому прийдеш, спати тебе мати покладе, а в тебе в голові, мов свердлом, та думка так і крутить, так і вертить.
А про що?
Я все думав, я все гадав: «Чи є в попа штани?»
І як зустрінеш було де попа нашого, то так руки сверблять, ну до того сверблять підбігти, підняти рясу та хоч одним оком глянути, чи він у штанях.
Було прийдеш до матері:
– Мамо!
– Га?
– Ци в насого попа стани є?
– Дурний!
Так аж сльози на очах забринять.
Тут аж пече, ну аж-аж-аж дізнатися хочеться, а вони:
– Дурний!
Ну, хай дурний, хай!
Але ж хочу знати! Хочу – та й квит!
– Мамо!
– Ну?
– Мабуть, у попа станів немає, бо якби були, він би такої, як у вас, спідниці не носив!
– Та й дурний ти який! Ну, чи тобі не ’днаково, чи є в попа штани, чи немає!
– Е, ’днаково! А цого він у спідниці?! Нема, мабуть!
І твердо я вирішив, що нема! Нема в попа штанів. Бо он тато в штанях, так вони спідниці не носять.
А я хоч і без штанів, так я ще малий.
І помилився!
У попа штани є.
І дізнався я про те незабаром.
Якось раненько жену на поле гуси, а тітчин Одарчин Панас гукає:
– Остапе! Бізи сюди, сось ізказу!
Аж залопотів. І гуси кинув.
– Со?
– А в нас у коморі попові стани висять. Уцора нас Іван та Омельків Михайло насого попа в Пріськи застукали. Так він стани забув. А вони стани забрали та й принесли!
– Покази! Ґудзика дам!
– Замкнені!
– Ти бре! Хіба в попа стани є?
– Ну да є! Якби не було, не забув би в Пріськи!
«Диви, – думаю собі. – Штани в попа є. А навіщо ж спідниця?»
Ага!
Пригнав гуси додому.
– Мамо!
– Га?
– Ага! Тепер я взе знаю! У попа стани є! Він у Пріськи забув! А со він спідницю носить, так то соб од Пріськи тікать, так соб не видко було, со він стани там забув.
* * *
Ну й били ж мене!..
За дітей
Племінниця в мене є, Лялька…
Читати вже оце навчилася. І страшенно любить читати газети.
Бубликом не годуй – дай газету.
Не встигнеш додому прийти, миттю тягне з портфеля свіже число, сідає важно так і ніби якусь державну справу вирішує: поважно так смакує…
І що ж
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Вишневі усмішки. Заборонені твори», після закриття браузера.
