Джеймс Фенімор Купер - Останній з могікан

— Ці індіяни мовби нутром чують душу лісів! — відізвався розвідник, опускаючи рушницю й одвертаючись убік, як людина, що переконалась у своїй помилці. — Мушу залишити оленя на твою стрілу, Анкесе, а то б ми вбили його задля тих злодіяк-ірокезів.

Ледве Чингачгук схвалив ці слова промовистим помахом руки, як Анкес кинувся на землю і почав обережно підповзати до тварини. За кілька ярдів перед схованкою оленя він ретельно наклав стрілу на тятиву. В цю мить роги оленеві ворухнулись, так наче він понюшив у повітрі щось підозріливе. І зараз же по цьому збризнула напнута тятива, біла смужка прошила кущі, і поранений самець вихопився з укриття під самі ноги свого причаєного ворога. Уникаючи рогів розшалілого звіра, Анкес припав до його боку і вмить затопив ножа йому в горло. Скочивши ще до річки, олень упав на березі, зачервонивши воду кров'ю.

— Оце чисто індіянська вправність! — мовив розвідник, сміючися стиха, але дуже задоволений. — Аж любо подивитись. Хоча, правда, стріла вражає лише зблизька і треба ще ножа, аби докінчити справу.

— Гу! — скрикнув його товариш, хутко обернувшись, наче пес, що відчув звіра.

— Їй-бо, там їх ціле стадо! — зауважив розвідник, і очі його зблиснули, як у завзятого мисливця. — Якщо вони підійдуть під постріл, я пальну разок, хоч би мені тут цілих Шість Племен крилося поблизу! Ти щось чуєш, Чингачгуку? Бо як на мої вуха, стоїть німа тиша.

— Тут лиш один олень, і він мертвий, — сказав індіянин і нахилився, аж мало вухом до землі не припавши. — Я чую відгомін ходи.

— Може, то вовки загнали оленя і тепер ідуть його слідом?

— Ні, то коні білих, — відповів індіянин, з гідністю випростовуючись і незворушно сідаючи знову на колоду. — Вони твої брати, Соколине Око. Заговори до них.

— Я й заговорю, і то такою англійщиною, що й король не посоромився б мені відповісти, — сказав мисливець мовою, що нею так пишався. — Але ж я ані бачу, ані чую кого. Днина річ: індіянин краще знається на ході білих, аніж той, — і це визнають його найбільші вороги, — хто не має й краплини чужої крові, хоч він жив між червоношкірих так довго, що його можна б у цьому запідозрити. Ага! Ось і я почув, наче суха гіллячка хруснула. А тепер чую, як кущі шурхотять… Так, так, це тупіт копит, що я сприйняв був за водоспад… А оце й вони самі. Боронь їх, боже, від ірокезів!

РОЗДІЛ IV

Гаразд, іди. Та з гаю ти не вийдеш,

Доки за кривду я не відомщу.

В. Шекспір, «Сон літньої ночі»

Не встиг ще розвідник докінчити своїх слів, як з глибини лісу виступив вершник, що їхав на чолі невеличкого гурту, наближення якого почув пильний індіянин.

— Неподалік видолинком звивалася бита оленяча стежка, що збігала до річки в тому місці, де розташувалися білий та двоє його червоношкірих товаришів. От цією стежкою повільно й під'їжджали подорожні, які становили незвичне видовище в лісовій пущі. Мисливець стояв попереду індіян, готовий повітати подорожніх.

— Хто їде? — спитав він, недбало прикладаючи рушницю до лівого плеча, а вказівного пальця правої руки тримаючи на гачку. Вигляд його при цьому був зовсім не погрозливий. — Хто сюди простує, поміж диких звірів та небезпек лісової хащі?

— Ваші одновірці, друзі закону й короля, — відповів передовий вершник. — Люди, які від сходу сонця подорожують у сутінку цього лісу і які нічого ще не їли й страшенно потомились.

— Отож ви заблукали, — перепинив його мисливець, — і спізнали, яка безпорадна людина, що не знає, в правий чи лівий бік їй податись!

— Еге ж бо. Немовля, й те не настільки здане на ласку свого опікуна, як ми — на свого провідника, хоч ми й вирослі вже, — тільки що зростом, а не досвідом. Чи не знаєте ви відстані звідси до королівського форту Вільям-Генрі?

— Тю! — скрикнув розвідник, не стримавшись від голосного сміху, але одразу ж і притишив свої веселощі, щоб не підслухав прихований ворог. — Ви так далеко від дороги, як собака від польованого звіра, коли їх розділяє Горікен! Вільям-Генрі, чоловіче! Як ви друзі короля і маєте що спільного з військом, то найкраще вам податися вниз річкою до форту Едварда і викласти свою справу Вебові. Генерал бариться там, замість рушити до ущелин і викурити того французяку за Шамплен, назад у його лігво.

Перше ніж незнайомець устиг відповісти на цю несподівану пропозицію, з кущів вихопився другий вершник і вмах випередив свого товариша.

— То як далеко звідси до форту Едварда? — спитав він. — Місце, якого ви радите нам шукати, ми покинули сьогодні вранці, прямуючи до верхньої частини озера.

— Тоді ви, певне, осліпли ще до того, як заблукали, бо дорога через волок у кілька ярдів завширшки і, як я собі гадаю, не вужча за будь-яку лондонську дорогу, хоч би й ту, що перед королівським палацом.

— Не будемо сперечатись, яка з тих доріг краща, — посміхаючись відповів Гейворд, бо ж це був він. — Досить того, що ми поклалися на індіянського провідника, котрий мав пас провести ближчою, хоч і глухою стежкою, і помилилися в ньому. Коротше кажучи, ми загубили дорогу.

— Індіянин заблукав у лісі! — мовив розвідник, недовірливо хитаючи головою. — І це коли сонце пече верхів'я дерев і річища повні водою, коли мох на кожному букові каже йому, з якого боку сяє вночі Полярна зірка! У лісі повно оленячих стежок, що ведуть до потоків та солоних джерел, — місць, що їх кожен знає. Та й гуси ще не всі відлетіли до канадських вод. Дивна річ, щоб індіянин міг заблудити між Горікеном і коліном річки! Він могок?

— Не з роду, тільки усиновлений цим плем'ям. Здається, він народився десь далі на північ. Він один з тих, кого ви звете гуронами.

— Гу! — вигукнули обоє товаришів розвідника, що досі сиділи непорушно, наче зовсім байдужі до розмови. А тепер вони жваво схопилися на ноги — видно, така сильна була несподіванка, що аж зборола їхню звичайну стриманість.

— Гурон! — повторив суворий розвідник, хитаючи головою вже з виразною недовірою. — Це злодійське плем'я, хто б там його не всиновляв. Самі боягузи та волоцюги, ось вони хто. А що ви звірилися на одного з них, то я дивуюся, чом не посіла вас ціла їх зграя!

— Це нам не загрожувало, бо форт Вільям-Генрі, мабуть же, за кілька миль від нас. До того ж ви забуваєте, що наш провідник тепер могок і служить у нашому війську як друг.

— А я