Ілля Андрійович Хоменко - Смарагдова планета

— Володю, гаси його! — замахала руками Варка Степанівна. — Гаси!

Володя-електрик стукнув вогнегасником по земній тверді, але з горловини нічого не цвиркнуло. Тоді стусонув кулаком по «макітрі» і. той засичав по-гадючому.

На диво, смітник згорів підозріло швидко… А можливо, вогонь захопився смітником?

Ну, згорів, то й згорів.

Ніщо не віщувало лиха — книжки догоряли, смітник ледь курився і вже, здавалося, можна було б розбігатися по домівках, або ж розпити третю пляшку спирту… Та не даремно нітилася душа Варки Степанівни: смітник начебто й згорів, але ж у його нутрі щось відверто булькотіло…

«Буль-бульк-бульк…» — ніби в готовому до виверження вулкані.

Знову війнув вітерець…

Із смітника клубами повалував дим, та такий чорний, що «аж синій», не раз наголошувала Варка Степанівна.

— А… смердючий же, боже борони! — доповідала вона авторитетній комісії наступного дня після екологічної катастрофи. — І чим далі, тим жахливіше: бульк-бульк-бульк… Ніби у тому казані, що чорти смолу варять.

Спершу вітерець побавився отим дідьковим димом, поганяв по райцентру, а потім закрутив чорним собачим хвостом й потурив його на фасад Дому на набережній. Ох, і виписував же його стіни тим чорним хвостом, наче маляр пензлем: туди-сюди, сюди-туди…

Одні спостерігачі пожежі на колишній набережній порозбігалися, затуляючи носи; інші — навпаки, збігалися на той душок з усіх кінців райцентру. Не забарилися прибути й пожежники, але сморід не дозволив їм наблизитися до епіцентру виверження. Деякий час простовбичили ні в тих, ні в сих, оскільки забули прихопити протигази. Буває й таке. Довелося прийняти рішення згідно непередбаченої ситуації. Однак ударний струмінь води, пущений пожежниками, наробив ще більшого лиха: смітник викинув таку густу димову завісу, що Дім на набережній згодом потонув, як сказав би Герберт Уеллс, «уві млі».

— А двері?! — скрикнула Матуся, яка щойно прибігла на пожежу. — Невже згоріли?

— Та кому вони потрібні, — заспокоїли її. — Двері на кухні.

Сонце прощально блимнуло і зникло у чорній безодні. Яке йому діло до того?

Настало затемнення. Від розпачу у пожежників випали з рук шланги. Райцентр перейшов під владу чорної стихії, затьмарився світ. Майже за годину Дім на набережній переінакшився з білокахельного на синяво-чорну потвору. Більше того, під смітником геть вигоріла туша мамонта, запечена у стародавній смолі, що, власне, й спричинило викиди пекельного диму, як визначила авторитетна комісія на чолі з Матусею. Мабуть, ніде й ніколи в світі не курило, не смерділо й не очорнювало дійсність так, як кремація консервованого мамонта з льодовикового періоду!

І всі охнули!

Наступного дня жителі райцентру балакали лише про чинники та наслідки екологічної катастрофи, що їх спіткала.

— Отакої! Жили на мамонті! І де лежав? Під смітником! Стародавня палеонтологічна стоянка! (Правильно: «палеолітична»), А ми й не знали! Не там копирсався краєзнавець! Авжеж, не там!.. І радили ж йому! Мав би й сам здогадатися: де стоянка, там і смітник!

Щодо спалених книжок, першопричини чорного диму, який закоптив Дім на набережній масним уїдливим шаром, що й зубами не відгризти, — ані слова. Й зникнення Федора Федоровича інтересу не викликало. Жив собі, а потім не стало. Ніби його й не було ніколи.

— Хто ж, зрештою, винний? — силкувалося з’ясувати керівництво, яке вже повернулося з пляжу й оглядало закіптюжені стелі.

Матуся, аби відволікти увагу від спаленої бібліотеки, звалювала все на неандертальців і заповзято вихваляла божевільного краєзнавця:

— Нема пророка у своїй Вітчизні! Дарма колишні застійні керівники запроторили нашого краєзнавця в жовтий дім! Ох, даремно! А неандертальці, хоч і непогані хлопці, та все ж з коротким розумом. Вже там, у глибині минулих століть, проявили рідну вдачу до безгосподарності-мамонта порішили, закоптили, палеонтологічну стоянку облишили й подалися у Францію — дисидентами… Тьху, вщент очманіла… тими кроманьйонцями!

Та тільки Матусине керівництво не надто вже Матусі довіряло… Воно її добре знало:

—. Неандертальці? Гаразд. Мамонти? Гаразд. І з краєзнавцем теж зрозуміло. Повісимо йому меморіальну дошку, коли заслужив. Все логічно. А хто підпалив смітник — не ясно. Оце загадка!

Відповіді катма.

— Стривайте, а хто з нас відповідає за той смітник? — трималося своєї позиції керівництво.

Взагалі — це нікому не відомо.

— А особисто хто відповідає?

Двірник Анюта!

Ура, відшукали крайню! Та тільки що з Анюти візьмеш? Шкіра та кістки, й ущипнути нема за що. Її виробничий обов’язок — палити позаторішнє листя.

Таким чином до книжкового вогнища Матусине керівництво й не доскіпалося, а про Федора Федоровича і не згадувало. Проте стихійні сили хоч трохи, а помстилися за спалену бібліотеку.

Федір Федорович вже на той час перебував в анабіозі. Виявилося, що Головний Штурман переплутав туманності: відправив зореліт до Андромеди, тоді як належало б — до Крабовидної. Це розтлумачив йому білий робот. А при здійсненні маневру на сто вісімдесят градусів всі мешканці міжгалактичного корабля мають занурити в анабіоз.

Федір Федорович занурився. Він завжди був дисциплінованою людиною.

У колишній Мамонтівці після пожежі настали смутні часи…

— Треба щось міняти! Не можна жити так і далі!

Почали сіяти смуту.

— Це що ж виходить? — обурювався Володя-електрик, вганяючи гак в стелю, щоб повісити люстру. — Все ж таки мамонт був?! Так в чому ж річ? Є таке місто Будьоннівськ, а наше чим гірше? Отже, Будьоннівськ — можна, а Мамонтівці — зась?!

— Пишемо петицію до Верховної Ради, як запорожці султанові, — підтримав його сантехнік й забряжчав іржавими трубами у сумісному санвузлі. — Треба щось змінювати. Почнемо з назви.

Двоє українців і один єврей наклеювали шпалери й мовчали через відому причину, хоча й починали вже розуміти, що нікуди від своєї долі не поїдуть, а житимуть, як і раніше, горілку питимуть в кущах бузку.

Знову скликали суботник, аби відшкребти Дім на набережній своїми силами, але, як то кажуть, тільки козу потішили. Прийняли було рішення замалювати кіптяву, але ж: де дістати товарняк цинкового білила. Щоправда, є на складі дві бочки іржавої вохри, та то ж курам на сміх!

Отак і стояв чорний Дім на похмурій набережній, тоді як ремонт у квартирі Федора Федоровича не припинявся. Варка Степнівна разом із Таїсою й Анютою зашпаровували свою провину.

Принагідно зазначимо: керівництво не було у захваті від цього експерименту для дисидента… Подумаєш, дисидент. Ну то й що? А може, Матуся збирається віддати йому на відкуп увесь райцентр з метою експериментального художнього оформлення? Блакитний, рожевий і фіолетовий періоди в розібраному стані? У стилі Сальвадора Далі? Не бувати цьому, доки керівництво ще в силі. У самих стелі почорніли, а тут… Матуся, схоже зовсім з глузду з’їхала на