Дарунок Корній - Щоденник Мавки

з головою… Зараз вона і не пригадає, що відбувалося в ту ніч за стінами хати. Наче через пелену той спомин – шарудіння, скиглення вітру, чорнота й жахливе звіряче виття… А потім наче світ довколишній хтось вимкнув. Не стало нічого – ні голосів, ні стін у хаті. Лишень морок, і вона провалюється в нього. Розбудило її несміливе стукання у двері. Зірвалася на ноги. Світанок заповз через вікна в хату. Перечепилася на порозі, навстіж прочинила двері. І ахнула. Там стояв її син – живий-живісінький, а поруч вродлива чорнява жінка в білій сукні, котра тримала в руках хустку.

– Смерть, – пролопотіла. І серце всередині, здається, перестало битися. Але ж Місяць обіцяв.

– Мамо, я хочу спати. Мені таке вночі примарилося, – малий тер кулачками очі. Був зовсім без одягу, мав роздряпані коліна та щоки.

Жінка поспіхом тягла до хати сина, заступила його собою.

– Вітаю тебе, молодице! Бачу – даремно прийшла. Малого не чіпатиму. Якби могла, ще б на вулиці то вчинила. А так… Долю змінено. Тільки, дивись, не пошкодуй про це, – жінка в білому говорила спокійно та втомлено. Вона лишень виконувала своє призначення і, здається, не дуже жаліла за тим, що зосталася цього разу без жнива.

– Ти хіба не за сином прийшла? – перелякано обізвалася вдова.

– Той хлопчик, якого зараз ти захищаєш, уже не зовсім твій син.

Смерть нахилилася і підняла щось біле з землі. Вдовиця в сутінках і не зауважила цього. Смерть розгорнула сувій. То була хустка, сніжна, чиста, мов вибілений шмат полотна. Тільки в одному з кутиків був зав’язаний вузлик.

– Долю змінено? – чи запитувала, чи луною повторювала жінка. Не перестаючи заступати собою сина.

– Так. Долю змінено. І я цю хустину маю передати Долі. Бувай здорова. Я ще прийду, але нескоро. І хай твій вибір, молодице, не стане для твого сина прокляттям.

Смерть пішла, тримаючи в правій руці білу хустину. Пішла, не озираючись і нічого не відповівши на скупе жінчине «дякую».

Уже в хаті, укладаючи сина спати, вона враз розгледіла на його шиї на ланцюжку, де висів учора хрестик, зображення голови вовка. Рука нервово сіпнулася, десь зовсім поруч почулося вовче виття, йому відповіло інше, згодом ще одне. Син, уже спросоння, став навкарачки й голосно та протяжно завив.

Сльоза скотилася обличчям матері. Жінка згадала слова, які прошепотів їй Місяць: «Твій син стане іншим, красна молодице! Він перетворюватиметься на вовка. Таке з ним ставатиметься тільки тоді, коли я буду вповні. Лишень три дні на місячний місяць. Одержимий мною, мій син. Лишень три дні, а решту часу – твій, справжній, люблячий… Та ті три дні його не прийматимуть люди, вважатимуть потворою, ворогом. Місячного сина місячного батька. Лишень три дні на місяць ти закладатимеш душу свого сина, щоб він лишився живим. І його діти теж платитимуть тим самим. Три дні… Хіба то багато? Така плата за життя. Вибирай!»

Ось і все на сьогодні, мій любий! Ось і все. Доказана ця історія чи ні – ще не знаю. Що буде з хлопцем, коли він зрозуміє, що не такий, як усі? А з матір’ю, коли вона змушена буде ховати від людей інакшість сина? Чи надовго її вистачить?

Напевне те, що відбувається з усіма, хто знає, що вони інші, завжди насторожує. І ти один з них. З тих інших. Я відчуваю це. Бо я така ж. Трохи місячна. Ще багато-багато казок у нас з тобою попереду. Я розповідатиму – ти слухатимеш. Сонце сходить. Ранок. Хай у тебе, мій любий, усе буде гаразд.

2. Склянка з водою

Усяка голова має свій розум, Усяке Серце має свою любов.

Григорій Сковорода

– Можеш свою любов запхати собі в задницю, – Ірина нервово та надто беручко закривала блискавку на своїй жіночій сумці та й зробила то надто активно. Блискавка не втрималася та роз’їхалась. – Тваю дівізію! До біса! А ще голландське. Барахло.

Олексій нервово ходив по кімнаті. Зупинився навпроти дружини.

– Іринко, сядь! Давай поговоримо. Ми з тобою дорослі люди. Не підлітки, щоб отак згаряча чинити. Потрібно все обміркувати. Га? У нас син. Хоча б заради нього, подумай, чи варто все ламати. Ти ж Мати.

Ірина сіла. Зосередилася. Блакитні очі жінки наче затягнуло хмарами. Нахмурилася. Цей вираз обличчя робив її старшою років на десять. Закрила очі, зітхнула.

– Мати? Господи, Льошо, скільки можна. Сто разів те саме перемелювати. До чого тут мати чи не мати? Не люблю я тебе, розумієш? НЕ ЛЮБЛЮ! Я ж тебе не від дитини відлучаю, а від себе. Утямив!? Бачся з малим скільки тобі влізе. Хоч цілодобово. Але не під одним дахом зі мною. Бо в мене на тебе стійка алергія і якщо не забрати алерген, то пацієнт помре. Чи ти смерті моєї бажаєш? Усе. Крапка. Я хочу почати нове життя. Але без тебе. Чого тут істерити? Ми різні з тобою, зовсім різні. Завжди такими були – різними в усьому. Ну, начинили по молодості дурниць, прийнявши фізичний потяг за справжність, з ким не буває. Що ж тепер? До кінця життя мучитися – тобі зі мною, мені з тобою?

Сів навпроти, просто на килим, біля ніг Ірини, старався обережно добирати слова:

– Так, Ірцю. Може, усе й так, а може, дещо й забулося з минулого, га? Пригадай, люба, нас десятирічної давності. Ти для мене була всім. Крилами, натхненням, музою, музикою, Всесвітом. Якби не твоя віра в мої сили – то і галереї я б не створив, і бізнесу сьогоднішнього не було б, і сина б такого розумного не народили б… Це все в нас з тобою спільне, зроблене з любов’ю: дитина, мої картини, де в кожній ти, моя муза, тобто частинка твого єства. Ой, так-так, навіть тоді, коли не захотіла стати художником, – я підтримав тебе. Бо ти знайшла себе в іншому. Я…

Ірина нервово сіпнулася, зірвалася на ноги:

– Заткнися, добре? Тю?! Глянь на себе. Художнік, блін. Музу він знайшов… І поглянь на мене. Я нормальна людина, яка хоче твердо стояти ногами на землі. Розумієш – НА ЗЕМЛІ. Мені набридли твої хмари, дурнуваті друзі, причмелені розмови про щастя. Та мені подивитися серіал, отой дешевий, які ти так ненавидиш, чи то про бідну Маріанну чи небідну Марію, набагато цікавіше, аніж лізти з тобою в гори. Я не можу більше так, чуєш? Усе, дістав і ти, і твої гори, і твої картини! Ой, леле, я у твоїх горах задихаюся! Мені