Джек Лондон - Джек Лондон. Твори у 12 томах. Том 06

грішником. Але як смиренний покутник бачить яскраві проблиски свого майбутнього раювання, так і він бачив проблиски того блаженства, що вій зазнає, володіючи нею. Однак думка про це володіння була невиразна, туманна і зовсім інакша, ніж дотеперішні думки. Він ширяв на крилах шаленого честолюбства і бачив, як злітає з нею на неймовірні високості, ділиться з нею думками, упивається разом з нею красою та розкошами світу. Це було якесь духовне володіння, очищене від усього низького, вільне єднання духу, якого він не міг ясно збагнути. Та він і не думав про це. Взагалі він ні про що не думав. Порив серця пересилював розум, і він тремтів від не знаного досі зворушення, радісно пливучи по морю одухотворених натхненних почувань, що підносили його над вершинами життя.

Він похитувався, мов п’яний, і бурмотів:

— Чудасія! Чудасія!

Полісмен на розі підозріливо глянув у його бік і впізнав матроса.

— Де це ти набрався? — спитав він.

Мартін Іден вернувся на землю. Але він швидко пристосовувався до всяких обставин. Почувши полісменів оклик, він миттю оклигав і знайшовся, як бути.

— От комедія! — засміявся він. — Я й не помітив, що балакаю вголос.

— Ще трошки — і почнеш співати, — визначив його стан полісмен.

— Ні, не заспіваю. Дайте мені сірника, і я першим трамваєм поїду додому.

Він закурив цигарку і, побажавши полісменові доброї ночі, пішов далі.

— Оце штука! — стиха мовив він сам до себе. — Цей йолоп подумав, що я п’яний, — міркував він далі, посміхаючись. — Та й справді п’яний, — хоч ніколи не думав, що можна сп’яніти від жіночого обличчя.

На Телеграф-авеню він сів у трамвай, що йшов до Берклі. В вагоні було повно молоді, що співала пісень і здіймала страшенний галас. Мартін приглядався до них. Це були студенти. Вони відвідували той самий університет, що й вона, належали до одного з нею товариства, може, були знайомі з нею і бачили її щодня, коли хотіли.

Він дивувався, ЩО вони цього не хотіли, бо ж ось цього вечора вони десь-інде розважалися, замість того щоб бути біля неї, розмовляти з нею, оточивши її колом шанобливих прихильників. Думки його пливли далі. Він помітив серед них юнака з вузенькими очима й одвислою губою. Паскудний, розбещений хлопчисько, вирішив він. На судні то був би донощик, скиглій і базіка. Він, Мартін Іден, кращий за нього. Ця думка підбадьорила його, немов наблизила до неї. Він почав порівнювати себе з цими студентами. Він подумав про своє дуже, мускулясте тіло і відчув фізичну перевагу над ними. Але їхні голови повні знань, що дають їм змогу говорити її мовою. Ця думка гнітила його. Але для чого людині дано мозок? — палко питав він себе. Те, що зробили вони, може й він зробити. Вони вивчали життя з книжок, а він жив насправді. У нього в голові теж повно знань, тільки інших. Хто з них зумів би напнути вітрило або стояти коло стерна чи на вахті? Перед ним постало його минуле, де на кожному кроці небезпека й відвага, поневіряння і тяжка праця. Він пригадав усе, що йому довелося зазнати в життєвій школі. В усякому разі воно пішло йому на користь. Коли-небудь і їм доведеться запізнати справжнє життя і перейти все те, що він уже перейшов. Гаразд. Поки вони матимуть той клопіт, він пізнаватиме іншу сторону життя, з книжок.

Коли трамвай проходив рідко забудовану околицю, що відділяла Окленд від Берклі, Мартін нагледів знайомий двоповерховий будинок, вподовж якого красувалась гордовита вивіска: «Бакалійня Хігінботема». На повороті Мартін Іден вийшов з вагона. Хвилину він дивився на вивіску. Вона говорила йому більше, ніж на ній було написано. Нікчемністю, себелюбством і дрібного підлотою віяло, здавалося, навіть од форми літер. Бернард Хігінботем був одружений з його сестрою, тож Мартін Іден добре його знав. Відімкнувши ключем двері, він піднявся сходами на другий поверх. Тут жив його зять. Крамниця була внизу. Чути було дух прілих овочів. Пробираючись навпомацки через передпокій, він спіткувся об іграшковий візок, що покинув котрийсь із його численних племінників та племінниць, — і так стукнувся об двері, що аж загуло. «От скнара! — подумав він. — Жаліє ще яких два центи на газ, щоб пожильці не розбивали собі голови».

Намацавши клямку, Мартін увійшов до освітленої кімнати, де сиділи його сестра й Бернард Хігінботем. Вона латала чоловікові штани, а він читав газету, вмостивши худе тіло на двох стільцях і звісивши ноги в стоптаних капцях. Він глянув на Мартіна поверх газети темними й нещирими колючими очима. Мартін Іден не міг на нього дивитися без огиди. Що знайшла в цьому чоловікові сестра, він ніяк не міг зрозуміти. Йому зять здавався якимось гадом, що його б тільки ногою розчавити. «Колись я таки наб’ю йому морду», — часто втішав він себе, насилу зносячи присутність цієї людини. Очі, жорстокі й хижі, як у ласиці, тепер дивились на Мартіна докірливо.

— Ну? — спитав Мартін. — Чого?

— Минулого тижня я найняв робітника пофарбувати двері,— напівжалібно, напівпогрозливо промовив містер Хігінботем, — а ти й сам знаєш, які їм спілка позаводила розцінки. Треба бути обережнішим!

Мартін хотів був відповісти, та передумав, — не варто слів марнувати. Щоб збутися цієї гидливості, він перевів погляд на хромолітографію, що висіла на стіні, і здивувався. Раніш картина ця подобалася йому, а тепер він наче вперше її побачив. Дешевина, як і все в цій хаті. Він перенісся думками в будинок, де тільки-но був, і побачив спочатку картини, що його прикрашали, а потім її, з ніжною усмішкою, як тоді, коли прощалися. Мартін забув, де він, забув про існування Бернарда Хігінботема, аж поки цей добродій не повернув його до дійсності запитанням:

— Ти що, привида вгледів?

Мартін глянув йому просто в очі,— малі, мов намистинки, люті й полохливі,— і раптом побачив їх такими, якими вони бували, коли власник їх торгував унизу в крамниці,— догідливі, улесливі й масні.

— Так, — відповів Мартін, — я угледів привида. На добраніч. На добраніч, Гертрудо!

Виходячи з кімнати, він зачепився за складку на засмальцьованому килимі.

— Тільки не грюкай дверима, — застеріг його містер Хігінботем.

Мартін відчув, як у нього вся кров заклекотіла, але стримався й двері за собою причинив тихо.

Містер Хігінботем переможно глянув на жінку.

— Впився, — хрипко прошепотів він. — Я ж казав тобі, що він надудлиться!

Вона покірливо хитнула головою.

— У нього й справді блищать очі,— погодилась вона. — І комірця немає, а як ішов, надів. Але, може, й випив лишень якихось там дві чарочки.

— Він ледве на ногах стоїть, — запевняв