Інгеборг Бахман - Синхрон

не буде. Згори видно всю затоку, ми ж іще нічого не бачили, tu te rends compte? Вона не хоче дивитись на затоку, вона хоче хоча б трішки пройтися, ma promenade, я казала, і коли вони піднімалися вище і почастішали круті закрути, вона сказала, а де ж селище, я думала, що за пагорбом, а не там високо вгорі, куди ти їдеш, але, будь ласка, не туди вгору, не на скелю. Вона замовкла і вперлась ногами перед собою, слухала, як він розповідав про сарацинів, про вигідну оборонну позицію, і ще про сарацинів, глянь, тільки поглянь! Вона мовчала, мружилась, небо вкривалось червінню, вони наближались до хмар, їх угвинчувало в хмари, побачила перші поручні, тоді перед очима майнули другі, вона ніяк не могла наважитись попросити його, ще одні поручні. Він і подумати не міг, яка тут чудова дорога, тепер уже з’являлись один за одним мости, спрямовані все вище й вище, завислі в повітрі, й вона глянула собі на коліна, на цигарки і запальничку. Параліч почався з рук, вона вже не могла прикурити цигарку і не могла його попросити, бо була залежна від нього, майже не дихала, і щось у ній почало щезати, мабуть, вона втрачає мову, або щось починається, якась смертельна хвороба. Тоді автомобіль стояв біля блакитно-білої таблички з літерою Р, ніби це перший і останній автомобіль, що зупинився посеред цієї невтішної кам’яної пустелі. C’est fou, c’est complètement fou. Вона вийшла, не знала, куди давитись, одягнула пуловер, так було холодно, загреблась у вовну, вони йшли повз порожні, вбогі будинки, монастир, перед яким стояли священик і три літні жінки, всі в чорному, ввічливо привітались. Вона на привітання не відповіла.

С меня зтого довольно. Він повів її кам’янистою, лиш де-не-де порослою вбогою рослинністю стежкою, яка вела вгору до вершини скелі, до прірви. Вона підсковзувалась у своїх сандалях, намагаючись встигати, підвела погляд і побачила, побачила велетенську, здоровенну фігуру з каменю, у довгих кам’яних шатах, з розпростертими руками, спиною до них. Їй відняло мову, глянула ще раз на здоровецьку фігуру, яку вона бачила в готелі на поштовій картці, Христос з Маратеї, але тепер він височів на тлі неба, і вона зупинилась. Похитала головою, тоді вивільнилася з-під його руки, що мало означати, йди далі сам. Почула, як він щось сказав, постояла з опущеною головою й повернулась, підсковзнулась ще раз і сіла на кам’яну брилу край стежки, а це означало, не ступлю більше й кроку. Він досі не зрозумів, вона сиділа на камені й обривала з кущика листя, menthe, menta, mentuccia, і таки витиснула з себе тихо, зате впевнено: йди сам, я не можу. Mareada. Запаморочення. Показала на голову, а тоді нюхала розтертий листок, наче знайшла якийсь засіб, якийсь лік. Aide-moi, aide-moi, ou je meurs ou je me jette en bas. Je meurs, je n’en peux plus. Він відходив далі і далі, а вона відчувала, збоку в спині, досі відчувала ту страшенну постать, яку хтось витягнув на вершину скелі, божевільні якісь, що допустили, що дозволили, до того ж у нужденному селищі, яке щомиті може сповзти в море, якщо лиш твердо тупнути ногою чи зробити якийсь необережний рух, а тому вона сиділа непорушно, щоб оця скеля не рухнула разом з ними і з усією вбогістю цього селища, і з нащадками сарацинів, і з усіма обтяжливими історіями зі всіх тяжких часів. Якщо не ворушитимусь, то не рухнемо. Хотіла плакати і не могла, відколи я вже не можу плакати, відколи, відколи, невже, тиняючись усіма мовами й світами, можна розучитись плакати, а оскільки сльози не поспішають на допомогу, то мушу ще раз підвестися, ще раз пройти цією стежкою, спуститись до автівки, сісти і їхати, а що буде потім, не знаю, це моя погибель.

Вона сповзла з каменя й лягла на землю, розпростерши руки, розіп’ята на цих загрозливих скелях, і не йшло з голови, яка гротескна зухвалість, робота на замовлення, громада так постановила, і оце моя погибель. Почула його кроки, вже майже стемніло, підвелася, трималась дуже рівно і йшла поруч з ним, не озираючись, назад до автомобіля, повз монастир, де чорні фігури розчинились у темряві. Щось неповторне, він був такий задоволений, він бачив усю затоку, тієї миті, коли сонце стало фіолетовим і розпливлося, а тоді його поглинуло море. Коли він рушив і повертав, йому щось спало на думку, він мимохідь мовив, що за ідея, до речі, спорудити тут таку огидну статую, ти її бачила? Автомобіль набрав швидкості, й вона відразу заплющила очі й уперлась ногами, але все одно відчувала мости, прірви, закрути, бездонність, порівняно з якою вона ніщо. Нижче знову почала дихати рівномірно. Там вище мені було так, наче в горах, тут іще вище і жахливо. Моя ти дивачко, малесенька, тут всього лиш шістсот, максимум сімсот метрів, а вона відповіла, ні, ні, тут навіть тепер ще гірше, ніж у боїнґу перед приземленням. Ми скоро приземляємось?

У барі вона, як той хворий, що негайно потребує ін’єкції, сказала, щоб їй чогось налили, не думала довго як завше, а просто що-небудь, що відразу ж подіє, перед нею поставили склянку, вона спорожнила її одним махом, не відчула смаку, їй стало гаряче від алкоголю, і напруга спала, зникла блокада між нею і ним, і світом. Тремтячими руками запалила першу вечірню цигарку. В кімнаті, коли він її обняв, вона знову затремтіла, не хотіла, не могла, боялась, що задихнеться або вмре в нього в руках, але потім захотіла, краще, хай він її задушить і знищить, а відтак знищиться і все те в ній, чого вже не загоїти, більше не опиралась, віддалась йому на волю, лежала як мертва, відвернулась без слова і вмить заснула.

Вранці, коли вона прокинулась, він уже спакувався, і коли почула з ванної гудіння бритви, почала поволі збирати і свої речі. Вони не дивились одне на одного, і вона лише після нього побігла стежкою вниз до моря, його там не було, тоді він випірнув перед драбиною і простягнув їй велику морську зірку. Вона ще ніколи не бачила живої морської зірки, не кажучи вже, щоб їй хтось її дарував, всміхнулась радісно і сумно, розглядала вражено зірку, вона її візьме з собою як сувенір, але тоді раптом кинула її в воду, хай живе собі. Море шаленіло ще більше, ніж попередніми днями, але дні вже нікому не потрібні, а ще