Густав Майрінк - Білий домініканець

могили. Люди гадають, що краще знову лягти в домовину, бо певні, що там смерть і там вони знайдуть спокій. Насправді домовина — це плоть, життя. Кожен, хто народився на землі, живцем похований. Краще вчитися мандрувати білим шляхом. Тільки ніколи не можна думати про його кінець, адже не витримаєш, бо ж у нього немає кінця. Він нескінченний. Сонце над горою вічне. Але вічність і нескінченність — це речі різні. Тільки для того, хто в нескінченності шукає вічність, а не кінець, тільки для того нескінченність і вічність — одне й те саме. Мандрувати білим шляхом треба тільки задля самого шляху, в ім’я радості мандрів, а не для того, щоб одне становище змінити на інше. Спокій, але не відпочинок, є тільки в сонця, там, над горою. Воно недвижиме, і все обертається довкола нього. Навіть його провісник вранішня зоря — випромінює вічність, а тому жуки й птахи моляться їй і застигають у повітрі, поки не зійде сонце. Тому ти й не втомився, коли піднімався під гору. Ти бачив… — раптом запитав він і різко глянув на мене, — ти бачив сонце?

— Ні, батьку, я повернув назад, перш ніж воно зійшло.

Він кивнув утишено.

— Добре. А то ми більше не змогли б з тобою разом творити, — докинув барон тихо. — А твоя тінь рухалася поперед тебе дорогою в долину?

— Авжеж, само собою…

Він не дослухав мою здивовану відповідь.

— Хто побачить сонце, — правив він далі, — той пориватиметься лише до вічності. І тоді він втрачений для мандрів. Так трапляється зі святими в церкві. Коли святий переходить у той світ, цей і інший світи для нього втрачено. Набагато гірше те, що його втрачає і світ. Він сиротіє! А кому як не тобі краще знати, що таке — бути підкидьком! Такої долі і ворогові не побажаєш: не мати ні батька, ні неньки! Отож мандруй! Запалюй ліхтарі, поки сонце не зійде!

— Атож, — схаменувся я, снуючи тривожні думки про страшний білий путівець.

— Знаєш, чому це ти знову опинився в домовині?

— Ні, батьку.

— Це означає, що певний час ти маєш ще розділяти долю похованих живцем.

— Ти маєш на увазі точильника Мучелькнауса? — наївно запитав я.

— Я не знаю точильника з таким ім’ям, він поки ще не об’явився.

— А його дружину? А… Офелію? — поцікавився я й відчув, як наливаюся жаром.

— Ні. І Офелію теж не знаю.

«Диво та й годі, — подумав я, — вони живуть акурат навпроти, і він мав би стрічати їх щодня».

На якусь хвилю ми вдвох замовкли; відтак я ні з того ні з сього жалібно вигукнув: «Яке це, певно, жахіття — бути похованим живцем!»

«Немає нічого жахливого, хлопче, в тому, що людина робить в ім’я своєї душі. Я і сам іноді лягаю в домовину живцем. Часто-густо на землі стрічаються мені люди, які, зубожівши, перегорювавши і в біду уплутавшись, нарікають гірко на несправедливість долі. Найчастіше прагнуть вони знайти втіху у вченні, що прийшло до нас з теренів азійських, вченні про Карму чи то пак відплату. Воно-бо каже: жодна напасть не спіткає людину, якщо не кине вона сама сім’я її в попередньому житті… Інші шукають втіху в догматі про незбагненність божественних присудів… Та з першого і другого утіха як з порожнього міха. Для таких людей я запалив ліхтар, піддав їм одну думку, — тут він засміявся, сумно, але, як завжди, щиро, а тоді правив далі, — піддав так тонко, що їм здалося, буцімто вона виникла сама собою. Я поставив їм запитання: «Чи згодився б ти, якби сьогодні вночі, так само ясно, як наяву, наснилося тобі власне життя завдовжки у тисячу літ, і не було в нім нічого, крім страшенних злиднів, однак за це вранці наступного дня ти виявив би біля своїх дверей віддяку — мішок золота?» — «Ще б пак, звісно», — чуєш раз у раз. У такому разі не нарікай на свою долю. Хіба ти не знаєш, що цей тяжкий сон — хай і проживеш ти років із сімдесят, — що зветься земним життям, ти сам й обрав, сподіваючись, що, прокинувшись, знайдеш щось цінніше за мішок нікчемного золота? Звісно, той, хто гадає, ніби причина всього цього в недовідомості Божественних присудів, одного разу виявить, що він не хто інший, як лукавий Сатана… Життям надто не переймайся, а ось сни навпаки бери серйозніше… то йтиме тобі все як з маслом. Тоді сон стане твоїм проводирем, замість як зараз, бути строкатим блазнем, закутаним у лахи денних спогадів.

Послухай-но, дитятко! Порожнечі не існує! У цій фразі схована таємниця, що її має виявити кожен, хто прагне перетворитися з тлінного звіра на істоту з безсмертною свідомістю. Втім, не треба прямо прикладати зміст слів до навколишнього світу, інакше ніколи не відірвешся від грубої землі. Потрібно користуватися ними як ключем, який відкриває духовне: їх треба тлумачити. Уяви собі, що хтось захотів мандрувати, але земля держить його за ноги. Що буде, якщо його жага до мандрів не зникне? Його творчий дух — первісна сила, що її удмухнуто в нього з самого першу, знайде інші шляхи, якими мандруватиме, шляхи, сховані в ньому самому, шляхи, на яких ноги ні до чого, і він мандруватиме ними попри землю, попри перепину.

Творча воля, часточка божественного в людях — це всмоктувальна сила. Всмоктування — розумій це в переносному значенні — мало б створювати порожнечу у світі причин, якби прояв волі врешті не справдився в світі зовнішньому. Глянемо ось під яким кутом: є хворий, який хоче видужати; шукаючи порятунку в ліках, він лише душить ту силу духу, що лікує швидше й надійніше за будь-яку піґулку. Це схоже на те, коли хтось хоче навчитися писати лівою рукою: якщо завжди користуватися правою, то нізащо не даси собі ради з лівицею. Кожна подія, що відбувається в нашому житті, має свою ціль; нема нічого, що було б позбавлене змісту. Недуга, що вражає людину, ставить перед нею завдання: мов, вижени мене силою Духа, щоб Дух зміцнів на силі, і він знову перейняв матерію, як це було давніше, перед гріхопадінням. Хто не прагне до цього й задовольняється ліками, той не зглибив сенс життя; він залишається великою дитиною, що ухиляється від школи. Але той, хто має маршальський жезл Духа, наказує без найменшого вагання і нехтує грубою зброєю, гідною простого рядовика, той раз у раз воскресатиме з мертвих. І як би часто смерть не вражала його, він кінець кінцем стане королем! Отож