Айн Ренд - Джерело

— Про мою стипендію. Я отримав її, щоб навчатися в Парижі.

— Невже?

— На чотири роки. Але, з іншого боку, Ґай Франкон нещодавно запропонував мені працювати в нього. Сьогодні він сказав, що пропозиція дійсна. І я не знаю, що обрати.

Рорк дивився на нього; його пальці повільно вистукували щось по сходинках.

— Якщо ти запитуєш моєї поради, Пітере, — нарешті відповів він, — ти вже припустився помилки — запитуючи в мене, запитуючи в інших.

Ніколи не радься з людьми. Тільки не про роботу. Хіба ти сам не знаєш, чого хочеш? Як ти можеш терпіти незнання?

— За це, Говарде, я і захоплююся тобою. Ти завжди все знаєш.

— Не треба компліментів.

— Але я справді так думаю. Як тобі вдається приймати рішення?

— Як тобі вдається дозволяти іншим вирішувати за тебе?

— Бачиш, Говарде, я не певен. Я ніколи не був упевненим у собі. Не знаю, чи я такий здібний, як усі вони кажуть. Я не зізнаюся в цьому нікому. Крім тебе. Гадаю, це тому, що ти завжди такий впевнений, і я…

— Піті! — голос місіс Кітінґ пролунав позаду. — Піті, серденько! Що ти тут робиш?

Вона стояла в проймі дверей, у своїй найкращій сукні з бордової тафти, щаслива і розлючена.

— А я сиджу тут самісінька та чекаю на тебе! Заради Бога, що ти робиш на цих брудних сходах у фраку? Вставай негайно! Заходьте в будинок, хлопці. Я приготувала для вас гарячий шоколад і печиво.

— Але, мамо, я хотів поговорити з Говардом про дещо важливе, — сказав Кітінґ, проте підвівся.

Здавалося, вона не почула. Увійшла в будинок. Кітінґ пішов за нею.

Рорк поглянув на них, стенув плечима, підвівся і теж увійшов досередини.

Місіс Кітінґ усілась у кріслі, зашелестівши накрохмаленою спідницею.

— То що ви обговорювали? — запитала вона.

Кітінґ торкнувся пальцем до попільнички, взяв коробку сірників і підкинув її, потім, ігноруючи матір, повернувся до Рорка.

— Послухай, Говарде, не викаблучуйся, — сказав він, підвищивши голос. — Як вважаєш, я повинен начхати на стипендію і піти працювати, чи змусити Франкона почекати і схопитися за Школу витончених мистецтв, щоб вразити селюків?

Але щось змінилося. Мить було втрачено.

— А зараз, Піті, дозволь висловитися мені… — почала місіс Кітінґ.

— Ох, мамо, зачекай!.. Говарде, я повинен добре все зважити. Не кожен може отримати таку стипендію. Ця нагорода свідчить про визнання. Курс у Школі витончених мистецтв — ти знаєш, як це важливо.

— Не знаю, — сказав Рорк.

— Ох так, я в курсі твоїх божевільних ідей, але, на мою думку, йдеться про практичні речі, з погляду людини у моєму становищі. Забудьмо на мить про ідеали, очевидно, що…

— Тобі не потрібна моя порада, — сказав Рорк.

— Звісно, потрібна! Я ж запитую в тебе!

Але Кітінґ не вмів бути собою в присутності глядачів, будь-яких глядачів. Щось було втрачено. Він не знав що саме, але відчував, що Рорк знає; Роркові очі його бентежили і він через це злився.

— Я хочу практики в архітектурі, — відрубав Кітінґ, — а не балачок! Вона дає престиж, ця стара школа. Ставить тебе вище за рядових екс-сантехніків, які думають, що вміють будувати. З іншого боку, місце у Франкона — Ґай Франкон особисто його запропонував!

Рорк відвернувся.

— Скільком так пощастило? — Кітінґ сліпо продовжував. — За рік вони вихвалятимуться, що працюють на Сміта чи Джонса, якщо взагалі знайдуть роботу. А я тим часом працюватиму у Франкона і Геєра!

— Ти маєш абсолютну рацію, Пітере, — сказала підводячись місіс Кітінґ, — що з таких питань не хочеш консультуватися з матір'ю. Це надто важливо. Радься про це з містером Рорком.

Хлопець зиркнув на матір. Він не хотів чути, що вона думає з цього приводу; він знав, що його єдиний шанс ухвалити рішення — зробити це, перш ніж почує її думку; вона зупинилася, дивлячись на нього, готова розвернутися і вийти з кімнати; він знав, що це за поза — вона вийде, якщо він цього захоче; він хотів, щоб вона пішла, хотів цього відчайдушно. Натомість мовив:

— Чому ж, мамо, як ти можеш таке казати? Звісно, я хочу почути твою думку. Що… що ти думаєш?

Вона проігнорувала неприховану роздратованість у його голосі та всміхнулася:

— Піті, я ніколи нічого не думаю. Тобі вирішувати. Ти завжди вирішуєш самостійно.

— Добре, — нерішуче почав, спостерігаючи за нею, — якщо я вирушу до Школи витончених мистецтв…

— Чудово, — сказала місіс Кітінґ, — їдь до школи. Це прекрасне місце. За цілий океан від твого дому. Звісно, якщо ти поїдеш, містер Франкон візьме когось іншого. Люди про це говоритимуть. Кожен знає, що містер Франкон щороку бере на роботу найкращого студента Стентону. Хотіла б я знати, як воно буде, коли цю роботу отримає інший хлопець? Та я думаю, це не має значення.

— Що… що казатимуть люди?

— Нічого такого, мабуть. Хіба те, що найкращим випускником був той інший хлопець. Я думаю, він візьме Шлінкера.

— Ні, — він захлинувся від люті. — тільки не Шлінкера!

— Так, — повторила вона лагідно, — Шлінкера!

— Але ж…

— Та навіщо тобі перейматися тим, що скажуть люди? Усе, що ти маєш робити — догоджати собі.

— І ти думаєш, що Франкон…

— Чому я повинна думати про містера Франкона? Він для мене ніхто.

— Мамо, ти хочеш, щоб я погодився на пропозицію Франкона?

— Нічого я не хочу, Піті. Вирішуй сам.

Пітер раптом замислився, а чи справді він любить свою матір. Але вона була його матір'ю, і цей доведений факт автоматично означав, що він її любить, тому вважав за очевидне — те, що він відчував до неї, і є любов'ю. Він не знав, чи була хоча б одна підстава поважати її судження. Вона була його матір'ю; це мусило замінити всі підстави.

— Так, звісно, мамо… Але… Так, я знаю, але… Говарде?

Це було волання про допомогу. Рорк був там, на тахті в кутку, напівлежачи, ліниво розвалившись, наче кошеня. Це щоразу вражало Кітінґа; він часто бачив Рорка, який рухається з беззвучною зібраністю, пильністю, точністю кота; він бачив його розслабленим, наче кота, у безформній розм'яклості, ніби у його тілі не було жодної кістки. Рорк глянув на нього і сказав:

— Пітере, ти знаєш мою думку про кожну твою можливість. Обери менше зло. Чого ти навчишся в Школі витончених мистецтв? Проектувати ще більше ренесансних палаців і опереткових декорацій? Вони вб'ють у тобі все, що ти маєш. Інколи, якщо тобі дозволити, у тебе непогано вдається. Якщо ти і справді хочеш учитися, йди працювати. Франкон —