Анджей Сапковський - Відьмак. Кров Ельфів

на сходах. Тож я раджу, гультяю, зважай на кожне слово. Ну, шкода часу, починаймо. Як ти знаєш, мене цікавить героїня однієї з твоїх чудових балад, онука королеви Каланте із Цінтри. Княжна Цірілла, пестливо називана Цірі. Згідно з доповідями безпосередніх свідків, особа та зникла під час здобуття міста два роки тому. Натомість у баладі ти образно й зворушливо описуєш її зустріч із тим дивним, майже легендарним чоловіком, отим… відьмаком, Ґеральтом чи Ґеральдом. Опускаючи поетичну дурню про призначення і вироки долі, з балади випливає, що дитина вийшла з битви за Цінтру цілою. Чи це правда?

— Не знаю… — застогнав Любисток. — Боги, я ж лише поет! Чув те чи інше, а решту…

— Ну?

— Решту я вигадав. Склав сюжетно до купи! Я нічого не знаю! — завив бард, бачачи, що Ріенс подає знак смердюку, й відчуваючи, що мотузка напинається сильніше. — Я не брешу!

— І справді, — кивнув Ріенс. — Не брешеш прямо, це я відчув би. Але щось крутиш. Ти б не вигадував баладу просто так, без причини. А отого відьмака ти знаєш. Не раз тебе бачили в його товаристві. Ну, кажи, Любистку, якщо суглоби тобі потрібні. Все, що ти знаєш.

— Та Цірі, — видихнув поет, — була відьмакові призначена. Так зване Дитя-Несподіванка… Ви напевне чули, то відома історія. Батьки поклялися віддати її відьмаку…

— Батьки мали би віддати дитину в руки шаленого мутанта? Того найманого вбивці? Брешеш, віршомазе. Такі балачки можеш бабам розповідати.

— Так і було, душею матері присягаюся, — заплакав Любисток. — Я це знаю з певного джерела… Відьмак…

— Кажи про дівчинку. Відьмак мене поки що не цікавить.

— Я нічого не знаю про дівчинку! Знаю лише, що відьмак їхав за нею до Цінтри, коли вибухнула війна. Я тоді його зустрів. Від мене він довідався про різанину, про смерть Каланте… Питав мене про ту дитину, про онуку королеви… Але ж я знав, що в Цінтрі загинули усі, що в останньому бастіоні жодна душа не вціліла…

— Кажи. Менше метафор. Більше конкретики!

— Коли відьмак довідався про падіння Цінтри й про різанину, то відмовився від подорожі. Ми обидва втекли на північ. Я розпрощався з ним у Генґфорсі і з тієї самої пори його не бачив… Але оскільки в дорозі він говорив трохи про ту… Цірі, чи як там її… і про призначення… Тож я і склав баладу. Більше я нічого не знаю, присягаюся!

Ріенс подивився на нього спідлоба.

— А де зараз отой відьмак? — запитав. — Той найманий убивця потвор, поетичний різник, що любить патякати про призначення?

— Я казав, востаннє бачив його у…

— Я знаю, що ти говорив, — урвав Ріенс. — Я пильно слухав, що ти говориш. А ти пильно слухай мене. Відповідай точно на поставлені тобі запитання. Запитання звучало таким чином: якщо ніхто не бачив відьмака Ґеральта чи Ґеральда вже більше року, то де він ховається? Де він звик ховатися?

— Не знаю, де воно є, — швидко сказав трубадур. — Я не брешу. Насправді не знаю…

— Надто швидко, Любистку, надто швидко. — Ріенс зловісно усміхнувся. — Швидесенько. Спритний ти, але необережний. Не знаєш, кажеш, де воно є. Але я готовий закластися, що знаєш, чим воно є.

Любисток стиснув зуби. Від злості і з розпачу.

— Ну? — Ріенс подав знак смердюку. — Де ховається відьмак? Як зветься те місце?

Поет мовчав. Мотузка нап’ялася, болісно викрутила руки, стопи втратили контакт із землею. Любисток завив, уривчасто й коротко, бо чародійський перстень Ріенса зараз же його заткнув.

— Вище, вище! — Ріенс стояв руки в боки. — Знаєш, Любистку, я міг би магічно визондувати тобі мозок, але таке потребує зусиль. Окрім того, я люблю дивитися, як у людей очі вилазять з орбіт від болю. А ти все одно скажеш.

Любисток знав — скаже. Мотузка, прив’язана до його кісточок, напнулася, наповнене вапном цеберко зі скреготом посунулося по долівці.

— Пане, — сказав раптом другий бурмило, заслоняючи ліхтар опанчею і визираючи крізь шпарину в дверях сараю. — Хтось сюди йде. Якась дівка.

— Ви знаєте, що робити, — просичав Ріенс. — Загаси ліхтар.

Смердюк випустив мотузку, Любисток безвладно звалився на землю, але так, щоб бачити, як той із ліхтарем устав перед дверима, а смердючий, із довгим ножем у руці, причаївся з іншого боку. Крізь шпарини в дошках світилися вогні борделю, поет чув гамір та співи, що лунали звідти.

Двері хліва скрипнули й відчинилися, у них з’явилася невисока постать, загорнута в плащ, у круглому, щільно натягненому на голову капелюсі. Після миті вагання жінка переступила поріг. Смердючий підступив до неї і з розмаху тяв ножем. І звалився навкарачки, бо ніж, не зустрівши опору, пройшов крізь горло постаті, наче крізь клуби диму. Бо постать і насправді була клубами диму, який уже розвіювався. Але перш ніж встиг розвіятись, до хліва увірвалася постать інша, невиразна, темна і спритна, наче ласка. Любисток побачив, як, кинувши плащ у того, з ліхтарем, вона перескочила над смердючим, бачив, як щось блиснуло в її руці, почув, як смердюк хекнув і дико захрипів. Другий бурмило вигрібся з-під плаща, стрибнув, замахнувся ножем. Із долоні темної постаті з сичанням вистрелила вогниста блискавка, із жахливим тріском розлилася, наче палаюче масло, по обличчю та плечах здорованя. Здоровань жахливо заверещав, хлів наповнився запахом смаженого м’яса.

Тоді атакував Ріенс. Чари, що він кинув, розігнали темряву синім блиском, у якому Любисток побачив струнку жінку в чоловічому одязі, яка дивно жестикулювала обома руками. Побачив він її на мить, бо синій блиск зник — раптово, серед гуркоту й сліпучого сяйва, а Ріенс із лютим ревінням полетів назад, гепнувся об дерев’яну перегородку, ламаючи її з тріском. Жінка в чоловічому одязі скочила за ним слідом, у долоні її мигнув стилет. Хлів знову наповнився блиском, цього разу золотим, що бив із сяючого овала, який раптом з’явився у повітрі. Любисток побачив, як Ріенс підхопився з долівки і стрибнув в овал, миттєво там зникнувши.

Овал втратив блиск, але, перш ніж він згас цілковито, жінка встигла добігти й викрикнути щось незрозуміле, простягаючи руку. Затріщало й зашуміло, а овал, гаснучи, на мить закипів, загудів вогнем. Звіддаля, дуже здалеку, до вух Любистка долинув невиразний звук, відгомін чогось, що нагадувало крик болю. Овал згас, у хліву знову запанувала темрява. Поет відчув, як зникає кляп з його рота.

— На допомогу! — завив він. — Рятунку!

— Не дерися так, Любистку, — сказала жінка, присідаючи обабіч нього й розтинаючи йому пута ножем-метеликом Ріенса.

— Йеннефер? Це ти?

— Ти ж не стверджуватимеш, що забув, як я виглядаю. Та й голос мій,