Юрій Павлович Винничук - Місце для дракона

– Дивне якесь відчуття, – сказав я. – Ми прощаємося з вами назавше. Але я не можу вам сказати: пишіть.

Ми ще хвильку помовчали. Світляна цятка росла і росла.

– Ну, бувайте здорові, – проказав Каленик і простяг руку. – Згадуйте колись… Скажіть моїм, хай копнуть під шопою в правому куті… Там такі ж камінчики.

– А ви самі чому їх не викопали?

– Справа в тому, що я їх знайшов недавно. Коли копав сховище для приймача, то натрапив на рештки літального апарата, і там були ті камінці… Ну гаразд, пішов я. А ви сховайтесь десь, щоб не було видно.

Ще раз потисли руки, і він спустився у глиб долини, а я заліз у кущі, сів на камінь і став чекати. Небавом літаюча тарілка завбільшки з хату зависла над долиною. Зверху тієї «тарілки» була ще одна, менша, всередині вона була освітлена і зовсім прозора. Двоє чоловіків сиділо у ній біля пультів управління. Коли «тарілка» сіла на землю, один з чоловіків спустився в нижню частину, відчинив двері. Од дверей пролягла смуга світла. Чоловік щось гукнув. Одразу ж зчинилася метушня, звідусюди помчали зайці й почали, штовхаючи одне одного, пхатися у двері.

Чоловік дратувався, і коли клубок зайців застряг при вході, він вилаявся і почав копати їх, проштовхуючи всередину.

З’явився Каленик та щось почав пояснювати чоловікові, квапливо жестикулюючи, але той, видно, й слухати не хотів, бо тільки лаявся і відмахувався руками. Вже всі зайці опинилися в «тарілці», лише Каленик продовжував про щось сперечатися, показуючи кудись за спину. Там у світляній смузі, що пролягла долиною, метався заєць. Він кидався на всі боки від куща до куща, наче щось шукаючи. Чоловік спересердя відштовхнув Каленика й рушив до зайця, заєць підбіг до нього, почав пищати й махати лапками. Чоловік мовчки схопив його за вуха і поніс. Заєць уже не пищав, а несамовито кричав, і крик його розшарпував темряву. Чоловік шпурнув його недбало всередину, повернувся до Каленика і потяг його до дверей. Старий впирався і далі щось говорив, показував на мигах. До мене долинали окремі слова:

– …дитина… розумієте… маленьке… вона ж…

Тут з’явився той другий чоловік, удвох вони таки силоміць затягли Каленика в машину й затраснули двері, а самі піднялися у верхню частину «тарілки».

Почулося легке гудіння, апарат запульсував. Раптом я вжахнувся – верхня його частина почала плавно відокремлюватися від нижньої. Чоловіки за пультом поводили себе цілком спокійно. Може, не помітили? Я зірвався на ноги і хотів кинутися до машини, щоб якось повідомити про аварію, та один з чоловіків у цей час нахилився й подивився вниз, потім повернувся до напарника і кивнув йому. Той у відповідь усміхнувся. Видно, все йшло за планом.

За яким?

Верхня «тарілка» набирала висоту, й коли вже піднялася над долиною і над деревами, що росли на гребені, а шум двигунів улігся, я почув стукіт і галас, які лунали з нижньої «тарілки». Там стукали у двері, намагалися їх вибити. Але даремно. І тоді я зрозумів – їх обдурено! Але перш ніж я встиг подумати, чим зможу допомогти цим нещасним, пролунав вибух – літаюча тарілка, що залишалася на землі, спалахнула сліпучим полум’ям і вмить розлетілася на друзки. Коли мене шпурнуло в кущі, я встиг лише затулити руками голову…

Я пролежав кільканадцять хвилин в суцільному очамрінні. Коли врешті підвівся – гнітюча темрява панувала в долині. І мертва тиша. Високо в небі пульсувала зірка.

16

Годі тут було щось роздивитися. Покректуючи, я рушив додому, шпортаючись на камінні й уламках залізяччя.

На щастя, Христя вже спала і мені не вдалося перелякати її на смерть своїм жахливим виглядом. Я був весь перемащений землею, мохом, якоюсь слиззю і кров’ю. Кров була заяча. Тремтячими руками я все поскидав із себе і заліз під душ. Тепла вода повернула мене до свідомості.

17

Наступного дня на світанку я вийшов покрадьки з хати і подався в долину. Обсмалене галуззя кущів, чорна папороть і безліч розтрощеного залізяччя. А поміж того всього кров і мертві зайці. Понівечені скривавлені тільця.

Каленик лежав скулений, обличчям в камінні. Я перевернув його горілиць і побачив засклілі розкриті навстіж очі, в яких застигло здивування й розпач. Від лівого передпліччя через усі груди темніла червона розсічина.

Я сів поруч і притяг до себе наплічника. Що завгодно можна було сподіватися там побачити, аж до канапки з ковбасою. А проте він був напханий білими пакетиками, котрі враз захрумтіли під пальцями. Каленик віз на батьківщину насіння: мальви, чорнобривці, барвінок, соняшник, калина… На самому споді намацав книгу. Потріпаний, зачитаний «Кобзар» розкрився у моїх руках, з нього випало кілька родинних фотокарток і картка паперу. З перших же слів стало зрозуміло, на що я натрапив, – це було розшифрування сигналів, які надходили з космосу.

Повідомлення – 1. Експедиція ТІ-НА-ТІ – 1918. Ви, як заплановано, набрали вигляду місцевих мешканців. Через помилку перетворилися в чотириногих гризунів. Апарат знищено під час сутички. Чекаємо підтвердження.

Повідомлення – 2. З членів експедиції 1918 року уже всі вимерли, окрім однієї особи, яка залишилася у своєму первісному стані. Решта народилися вже після аварії. Всього вас 800–850. Всі ви бажаєте повернутися на батьківщину. Чекаємо підтвердження.

Повідомлення – 3. На ваше прохання поселитися в околицях Ніди відповідаємо: цього міста вже немає. Назвіть іншу місцевість.

Повідомлення – 4. Гардія відповідає: «Прийняти не можемо». Назвіть іншу місцевість.

Повідомлення – 5. Пеліфія відповідає: «Прийняти не можемо». Назвіть іншу місцевість.

Нижче – назви ще кількох міст, які відмовилися прийняти переселенців. Все це скидалося на поганий жарт. Очевидно, їхні земляки лише зволікали, поки йшли гарячі дебати, чи варто взагалі приймати переселенців. Що їх могло стримувати?

Минуло близько семи десятків років – час, за який життя на їхній планеті могло докорінно змінитися і, судячи з усього, не на краще. А тому ледве чи бажаними були б носії іншої культури, адже виховували їх батьки, котрі ще пам’ятали ліпші часи. Просячи назвати щоразу іншу місцевість, водночас екзаменували: наскільки добре знають майбутні репатріанти свою батьківщину.

Мої думки були перервані тоненьким квилінням. Я роззирнувся – на камінчику скулилося мале зайченя. Воно тремтіло й дивилося на мене так, як дивляться на єдину істоту, яка тобі близька, цей погляд був таким людським і жалібним, що клубок підкотився до горла, і я аж зуби зціпив, щоб не розревітися. Мене охопила неймовірна лють, я задер голову в небо, але воно було чисте й