Ніна Воскресенська - Дивовижні пригоди Наталки в країні Часу, Ніна Воскресенська

Але тут із кишені Наталчиних штанів висунулася Мапа.

- Рано радієте, - скептично сказала вона. - Вийти, ми, звичайно, вийшли. Але не вийшли на дорогу. Це, шановні, не що інше, як Бездоріжжя - місцина, де на нас можуть чекати різні дуже неприємні несподіванки. Мені розповідали, що якось одна хвилина, збившись із дороги...

Годинник не втримався і завважив:

- Пані Мапо, чи вам не соромно дітей лякати?

- Іще чого! А чим вони думали, коли зійшли з дороги? - відрізала Мапа. - Не слухалися мене, тепер мають клопіт!

Годинник лише похитав головою.

- Не журіться, - спробував він утішити Наталку з Петриком, які вже не здавалися рішучими шукачами пригод, а радше нагадували переляканих галченят, що випали з гнізда. - Я вам дещо розповім про мешканців країни Часу. А за розмовою швидше кудись - та вийдемо.

Ось тоді Наталка й Петрик дізналися, що Місяць обертається навколо Землі за 29 (із хвостиком) діб. Цей відтинок часу називають місяцем. Ще стародавні вавилоняни завважили, що приблизно через кожних сім днів і ночей відбувається зміна фази Місяця. Світило то збільшується - від вузького серпика до чверті круга, від чверті до повного (тоді кажуть - Місяць уповні, або ж Повня); то знову зменшується. Ці сім діб почали називати тижнем. А коли астрономи Вавилону дослідили рух інших небесних тіл, вони виявили, що не лише фази Місяця змінюються. Не залишається сталим і розташування самих небесних тіл - Місяця, Меркурія, Венери, Сонця, Марса, Юпітера, Сатурна. Від тих далеких часів до наших днів дійшов семиденний тиждень, у якому кожен день перебуває під упливом певної планети. Приміром, англійська назва неділі - Sunday – день сонця, а понеділок - Monday - день Місяця. Тоді люди гадали, що всі планети обертаються довкола Землі, а тепер знають, що це не так.

Отак Годинник розповідав, а Мапа голосно хропіла в Наталчиній кишені, - і вони непомітно підійшли до височенного кам’яного муру. Перед муром протікала річка. Годинник нашорошив вуха: може, варто розбудити Малу?

- Досить нам її порад! - сказала Наталка. – Самі впораємось. Я й так бачу, що це якесь місто.

Вони пройшлися берегом уздовж муру, доки не побачили брами. І тут несподівано почули гомін – зовсім близько хтось весело розмовляв і сміявся.

За мить до брами вийшла урочиста процесія. Попереду виступав поважний добродій у сурдуті. За ним - кілька панночок у барвистих сукнях.

Добродій підніс догори правицю, і всі замовкли.

- Гей, кого там чорти принесли? - почулося з протилежного берега річки. За всіма ознаками той сердитий голос не належав добрій і шляхетній істоті, адже він то зривався на собачий гавкіт, то переходив у зміїне шипіння.

- Ми маємо запрошення, - не надто впевнено відповів добродій у сурдуті. - Негайно впустіть нас.

На тому березі річки щось вискнуло й заскрипіло. Це почав опускатися підвісний міст.

- Гадаю, було б незле до них приєднатися і проникнути в місто, - запропонувала Наталка.

Доки Петрик розмірковував, вона зникла у натовпі. Годинник в останню мить устиг застрибнути їй до кишені.

- Усе-таки добре, що ми втекли, - раптом почула Наталка розмову двох панночок.

- Тепер будемо жити, мов у казці...

- Втекли? - хотіла перепитати дівчинка, але не встигла, бо натовп якраз ринувся до мосту й підхопив її.

Знову щось заскрипіло. «Ще один міст», - подумала Наталка. І помилилася. Це за її спиною з гуркотом опустилися ґрати. Учасники процесії здивовано перезирнулися. За мить такі ж ґрати опустилися й попереду. Прибульці опинилися у вузькому проході брами.

- Як ви смієте так поводитися з гостями? – обурилась одна з панночок. - Ми поскаржимося королеві!

На це глузливий голос відповів:

- Ласкаво просимо до замку Втраченого Часу! Її Величність нетерпляче очікувала на вас і завчасно звеліла приготувати найтемніше та найвогкіше підземелля. Ги-ги-ги! А завтра вас пошлють на роботу.

У мурі прочинилися важкі двері. Стражники почали одного за одним штовхати в темряву учасників процесії. Разом із ними покотилася сходами й Наталка.

Глава сьома, в якій Наталка знайомиться з Улюбленою Хвилиною королеви

- Куди вони поділися? - рюмсав під муром Петрик. Ніби щойно Наталка була поруч, а тепер вона зникла безслідно. - Що я робитиму? Куди йтиму? Як знайду палац Володаря Часу?

Мапа й Годинник залишились в сестри. Хлопчик геть розгубився. Сльози котилися з його очей, падали на траву і струмками стікали в річку. Та раптом:

- О соля! О соля міо! - почулося з його кишені.

- Хто це? - перелякався Петрик.

Голос змовк на якусь мить. Мабуть, у кишені думали, що відповісти.

- Якщо я скажу, що я МТ №345782, ти однаково нічого не зрозумієш. Треба пригадати, як ви, люди, нас зазвичай називаєте... О, здається, згадав! Мобілками! - випалили з кишені.

- Ти - мамин мобільний телефон? – перепитав Петрик.

- Так, ти прихопив мене, коли ви з сестрою вирушили в країну Часу.

Хлопчик почервонів:

- Я подумав, що він може знадобитися..

- Правильно подумав! Ми, мобільні телефони, - майстри на всі руки! До речі, ти можеш називати мене просто Мобом. Хоча моє повне ім’я Мобільний Телефон системи МТ №345782 Рожевий. А тепер дістань мене з кишені, бо мені набридло сидіти в суцільній темряві.

- Згода, - радо відповів Петрик. Він був щасливий з того, що у нього так несподівано з’явився приятель. Разом вони знайдуть і палац, і все що завгодно. Хлопчик не раз чув, як мама вихваляла свій телефон, який має компас, годинник, термометр, радіоприймач, плеєр, може приймати телепрограми, записувати телефонні розмови і не тільки.

- У якій частині світу розташований палац, про який ти говорив? - діловито спитав Моб.

- Не знаю, - знизав плечима Петрик. Хлопчик зрозумів, що радіти зарано.

- Зрозуміло. У такому разі компас нам точно не знадобиться, - почухав потилицю Моб. - Треба запитати дорогу в місцевих мешканців. Онде, бачу, хтось наближається!

Справді - до брами мчала чорна карета, запряжена четвіркою вороних коней.

- Гей! Добрі люди! - закричав Моб, розмахуючи коротенькими ручками й підстрибуючи на товстеньких ніжках.

- Гей! Гей! - приєднався до нього Петрик.

Карета зупинилася. Моб і Петрик не зводили очей із чорних дверцят. Вони поволі відчинилися. Двійко пошарпаних кросівок виринули з каретного мороку й ступили на землю.

- Що ви