Fill - Серенада Ваяланда 2, Fill

Розділ 5

Повітря за палацовими мурами здавалося свіжішим — навіть попри важкий запах дощу, що навис у повітрі. Амілія вийшла з високих брам, притискаючи до грудей накидку, бо вітер тягнув за собою залишки хмар, які вже починали сипати першим дощем на бруківку столиці.

Королева відпустила її без зайвих слів — лише один погляд, той, у якому було й розуміння, і тривога водночас. Амілія не мала ілюзій: монарх знала, що цю ситуацію не втримає жодна стратегія, а дипломатія — це вже давно розкіш, якої вони не можуть собі дозволити.

Вартові мовчки вклонилися, коли вона проходила повз. Хтось, може, й подумав би, що їй на душі спокійніше, раз вона покидає тронний дім. Але всередині кипіло.

— Не вірю я ні Кліду, ні Астелю… — пробурмотіла вона собі під ніс, пройшовши повз один із флагштоків, на якому ще майорів стяг старих королівських кольорів.

Все вказувало на те, що з заходом щось не так. Усі її відчуття кричали про це. І чомусь, навіть холодний спокій Ніліана зараз здався їй менш небезпечним, ніж отой тонкий шар брехні, який витав між репліками Кліда та Астеля.

Куди йти далі? Повернутись до себе в башту було б логічно, але вона розуміла: відповіді там немає. Потрібно шукати їх деінде.

Дощ почав накрапати, й вона натягнула каптур.

— Ванаса, чорний корабель, і люди, які зникають… — думки крутилися без кінця. — Якщо вже навіть Ніліан не може розгадати природу ванаси — значить, це щось зовсім нове. А нове — завжди небезпечно.

Її кроки змінили напрям. Вона йшла не до себе. Вона йшла туди, де був останній шматок правди — той самий порт, куди приходив корабель із західних вод.

Вже майже дійшовши до воріт, що виводили зі столиці, Амілія різко зупинилась. За спиною почувся голос, який вона могла впізнати навіть крізь гуркіт громовиці.

— І в таку погоду — просто на край міста? Ти серйозно? — прозвучав знайомий, трохи хриплий, але завжди теплий голос Торіна.

Амілія обернулась. Обличчя в нього було втомлене, але очі — як завжди, ясні. Між ними не було частих зустрічей за цей місяць, обох розривала робота, обов’язки, новини, що сипалися, мов снігова буря. Але навіть за цей короткий момент — наче й не розлучались.

— У порт, — коротко відповіла вона, натягуючи каптур нижче. — Маю дещо перевірити.

— Слухай, — Торін зробив кілька кроків ближче, — я щойно від Ніліана. Йому майже вдалося зрозуміти природу тієї чорної ванаси. Ще трохи — і ми будемо мати щось конкретне. І тоді той корабель, і той інцидент — усе стане на свої місця. А поки — це лиш обривки. Ти сама знаєш, що на емоціях ти нічого не знайдеш.

Дощ посилився. Великими краплями вода лупила по бруківці, перетворюючи її на дзеркало. Торін злегка посміхнувся, знову глянувши на неї:

— Може, хоч сьогодні дозволиш собі просто… перечекати бурю?

Вона на мить завмерла. Подумки вже бачила себе на тому клятому порту — мокру, змерзлу, і все одно без жодного нового слова. А тоді глянула вбік — неподалік виднівся знайомий кам’яний фасад маєтку Мотбайнів.

— Добре, — нарешті сказала Амілія. — Іди зі мною. Хоч в домі тепло.

— О, запросили, — жартома підняв брови Торін, і вони разом рушили крізь дощ.

Коли двері маєтку за ними зачинилися, і м’яке світло старих ламп пролилось у хол, Амілія видихнула — вперше за довгий день.

Вже майже дійшовши до роздоріжжя, де дорога вела в бік порту, Амілія різко зупинилась. За спиною почувся голос, який вона могла впізнати навіть крізь гуркіт громовиці.

— І в таку погоду — просто на край міста? Ти серйозно? — прозвучав знайомий, трохи хриплий, але завжди теплий голос Торіна.

Амілія обернулась. Він стояв під напівзламаною парасолькою, в тій самій темній подорожній куртці, що давно вже бачила не один шторм. Обличчя в нього було втомлене, але очі — як завжди, ясні. Між ними не було частих зустрічей за цей місяць, обох розривала робота, обов’язки, новини, що сипалися, мов снігова буря. Але навіть за цей короткий момент — наче й не розлучались.

— У порт, — коротко відповіла вона, натягуючи каптур нижче. — Маю дещо перевірити.

— Слухай, — Торін зробив кілька кроків ближче, — я щойно від Ніліана. Йому майже вдалося зрозуміти природу тієї чорної ванаси. Ще трохи — і ми будемо мати щось конкретне. І тоді той корабель, і той інцидент — усе стане на свої місця. А поки — це лиш обривки. Ти сама знаєш, що на емоціях ти нічого не знайдеш.

Дощ посилився. Великими краплями вода лупила по бруківці, перетворюючи її на дзеркало. Торін злегка посміхнувся, знову глянувши на неї:

— Може, хоч сьогодні дозволиш собі просто… перечекати бурю?

Вона на мить завмерла. Подумки вже бачила себе на тому клятому порту — мокру, змерзлу, і все одно без жодного нового слова. А тоді глянула вбік — неподалік виднівся знайомий кам’яний фасад маєтку Мотбайнів.

— Добре, — нарешті сказала Амілія. — Іди зі мною. Хоч в домі тепло.

— О, запросили, — жартома підняв брови Торін, і вони разом рушили крізь дощ.

Коли двері маєтку за ними зачинилися, і м’яке світло старих ламп пролилось у хол, Амілія видихнула — вперше за довгий день.

Усередині було затишно. Запах старого дерева, каміну й трохи пилу, що осів на численні шафи з книгами, створювали знайому, майже домашню атмосферу. Слуга, побачивши Амілію, одразу попрямував до них, низько вклонився і швидко зник у глибинах будинку — мабуть, попередити, що господиня повернулась.

— Тут нічого не змінюється, — тихо мовив Торін, розглядаючи важкі портьєри, старовинні портрети на стінах. — Цей дім наче вирізаний з часу.

— Дякую і на цьому, — зітхнула Амілія, скидаючи мокрий плащ і подаючи його одному зі слуг. — Мені інколи здається, що тільки він залишився непохитним в цьому шаленому світі.

Вони пройшли у вітальню. Вогонь у каміні вже горів — слуги знали її звички, ще з дитинства. Торін сів у крісло, обережно розтираючи долоні, аби зігрітись, а Амілія мовчки стояла біля вікна, спостерігаючи, як дощ заливає темний сад.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍