Міндзяк Андріана - Спадкоємиця легенд , Міндзяк Андріана

День почався як завжди — з безтурботного шелесту листя за вікном, із запаху свіжого хліба, що наповнював вулиці маленького містечка. Аурелія йшла знайомою дорогою до школи, тримаючи в руках книги. Сонце тільки-но піднялося над дахами, але світло вже було дивно м’яким, теплим і трішки запиленим, немов воно не належало цьому світові.

Вона вже звикла до поглядів. До коротких шепотінь за спиною, до посмішок, які здавалися надто напруженими, до постійного відчуття відчуженості. З дитинства їй здавалося, що інші бачать у ній щось, чого вона сама не розуміє. Вони трималися її осторонь — не вороже, але і не по-дружньому. Ніби боялися зачепити щось невидиме.

Школа стояла на пагорбі. Високі вікна, вузькі коридори, скрип дерев’яних сходів — усе тут дихало старовиною і якоюсь стриманою урочистістю. Аурелія любила ці стіни. Вони були єдиним місцем, де тиша не лякала її.

Того дня все почалося із звичайного заняття. Вчителька літератури читала уривок з древньої хроніки про битви світлих і темних. Її голос лунав рівно і спокійно, заповнюючи аудиторію мелодійним шелестом. Але раптом Аурелія відчула на собі чужий погляд — настільки пильний, що тіло враз покрилося легким морозцем.

Вона повільно повернула голову. У кутку сидів хлопець, якого вона раніше не помічала. Чорне волосся спадало на чоло, а очі — незвично темні, майже кольору нічного неба — уважно стежили за нею. У його погляді не було ані осуду, ані цікавості. Лише спокійне розуміння. Наче він бачив її такою, якою вона була насправді — не легендою, не чутками, а живою людиною.

Аурелія поспіхом відвела погляд, відчуваючи, як серце в грудях шалено забилося. Вперше за довгий час вона відчула, що хтось не боїться її. Не уникає, не шепоче за спиною — просто бачить.

Заняття минули повільно. Вона ловила себе на тому, що крадькома поглядає на хлопця. Він сидів мовчки, іноді записуючи щось у зошит, іноді просто спостерігаючи за тим, що відбувається довкола, наче був тут лише тілом, а душею — десь далеко.

Коли урок закінчився, усі рушили до виходу, шумно обговорюючи плани на день. Аурелія повільно складала свої речі, намагаючись не привертати до себе увагу. Але коли вона підняла голову, хлопець стояв поруч.

— Ти Аурелія, так? — його голос був спокійним, глибоким, без сумніву.

Вона мовчки кивнула.

— Мене звати Лео, — він усміхнувся куточком губ. — Якщо захочеш поговорити... просто знай, я тут.

І з цими словами він розвернувся і пішов, залишивши її стояти серед порожнього класу з дивним теплом у грудях. Можливо, хтось ще здатен бачити більше.

А за вікном день повільно згасав, обіцяючи, що справжні випробування ще попереду.

Наступного дня містечко прокинулося у легкому серпанку туману. Сонце пробивалося крізь нього ледве помітними золотими променями, ніби світ ще не вирішив, чи варто повністю прокидатися.

Для Аурелії цей день був особливим. Їй виповнилося чотирнадцять.

Не те щоб вона очікувала святкування — ні. Вона знала, що в містечку про неї говорять пошепки, що більшість тримається осторонь. Але в душі, у самій її глибині жевріла наївна надія: може, сьогодні буде інакше? Може, хоч сьогодні хтось усміхнеться до неї щиро?..

Вона прийшла до школи, намагаючись не показувати свого хвилювання. В класі вже були її однолітки. Вони сміялися, ділилися якимись новинами, перемовлялися, іноді озираючись у її бік і стиха шепочучи. Хтось навіть голосно крикнув:

— О, дивіться, наша принцеса прийшла!

Сміх наповнив клас, боляче різонувши її серце. Вона лише опустила очі і мовчки пройшла на своє місце. Ніхто не привітав її. Ніхто навіть не прикинувся, що забув. Вони знали — і свідомо ігнорували.

Лео сидів у дальньому кутку. Його очі похмуро спостерігали за всім цим, але він нічого не сказав. Лише на мить їхні погляди зустрілися.

У середині дня, коли обідня перерва закінчилася і діти поверталися на уроки, один із хлопців навмисно штовхнув Аурелію плечем, так що її книжки розлетілися по підлозі.

— Ой, вибач, — пролунало з удаваною ввічливістю.

Клас знову вибухнув сміхом. Всі сміялися. Всі — окрім Лео.

Він підвівся зі свого місця і повільно, з абсолютно незворушним обличчям, підійшов до хлопця. На мить запанувала мертва тиша.

— Вибачся, — його голос був тихим, але в ньому відчувалася сила, яку не можна було ігнорувати.

— Чого це я маю... — почав було той, але замовк, зустрівши погляд Лео.

Він пробурмотів щось нерозбірливе й поспішив сісти на місце. Сміх стих. Кожен розумів: тут сталося щось незворотне.

Лео нахилився, підняв книги Аурелії, акуратно склав їх і простягнув їй.

— Не слухай їх, — тихо сказав він. — Вони бояться того, чого не розуміють.

Аурелія взяла книги, ледь чутно подякувавши. У грудях щось боляче стислося, але в очах вперше за довгий час з'явився світлий вогник.

Повернувшись додому, вона знайшла батька на кухні. Він нервово возився біля столу, щось загортаючи у простий обгортковий папір. Побачивши доньку, він усміхнувся — втомлено, але тепло.

— З днем народження, люба, — сказав він і простягнув їй маленький пакунок.

Розгорнувши його, Аурелія побачила кулон. Невеликий срібний медальйон на тонкому ланцюжку. Він був витонченої роботи, з ледь помітним різьбленням по краях. У центрі виблискував незнайомий символ — стародавня літера, витончена і загадкова.

— Це... дуже гарно, — прошепотіла вона.

— Я знайшов його серед речей твоєї матері, — м'яко сказав батько. — І... здається, він призначався саме тобі. На звороті є напис, але я не зміг його розшифрувати. Я чув, що це дуже древня мова. Така ж сама, як твоє ім'я.

Вона перевернула кулон і побачила тонкі літери, майже стерті часом. Вони світилися дивним теплим сяйвом у світлі лампи, і серце Аурелії трепетно завмерло.

Вона не знала, що означають ці слова. Але відчувала: вони важливі. Вони — частина її долі.

Батько обійняв її, і вона притулилася до нього, відчуваючи, що, попри все, у неї є те, що справді важливо: любов.
Навіть якщо весь світ проти тебе, іноді досить одного серця, яке тебе любить, щоб вистояти.

А в небі над будинком зорі повільно розцвітали одна за одною, тихо благословляючи новий виток її шляху.