Міндзяк Андріана - Спадкоємиця легенд , Міндзяк Андріана

Аурелія ніколи не любила святкувати день народження. У її світі це свято завжди було більше нагадуванням про самотність, ніж про радість. Вона звикла до тиші, до відчуття, що з кожним роком стає ще більш чужою серед людей. Тому й сьогодні, після вечері з батьком, вона тихо піднялася до своєї кімнати, тримаючи в руках подарунок.

Кулон лежав у її долоні, ніби жива істота, теплий і трохи важкий. Його гладка поверхня піддавалася легким дотикам, а тонкі лінії різьблення здавалися настільки давніми, що Аурелія боялася навіть дихати, щоб не зіпсувати їх.

Вона сіла на ліжко, у своїй кімнаті й ще раз уважно розглянула кулон. Пальці обережно торкнулися напису на звороті. Світло лампи ніби оживило ці літери — загадкові, витончені, вони світлилися теплим сяйвом.

Там було викарбувано:

"Cor quod lucem per tenebras fert"

Аурелія нахилила голову, примружуючись. Їй здалося, що слова тихо шепочуть щось знайоме, як пісня на вітрі, якої ти ніколи не чув, але одразу впізнаєш.

Її серце пришвидшилося. Вона раптом відчула непереборне бажання дізнатися, що означає цей напис. Це було більше, ніж цікавість — це було покликання, ніби кулон сам вимагав від неї відповіді.

Вона згадала про стару книгу, яку іноді брала в руки — єдина річ, що залишилася від її матері, окрім кількох пожовклих листів. Книга була великою, із товстими сторінками, переповнена дивними легендами і малюнками, які вона не завжди розуміла.

Аурелія обережно зняла її з полиці. Відкрила на відомих їй сторінках, перегортаючи одну за одною. Але нічого не натрапляло на очі.

Вона вже хотіла здатися, але помітила: остання сторінка ніби злиплася з форзацем. Її пальці обережно розділили їх. Сухе тріскуче шурхотіння прорізало тишу кімнати — і перед нею відкрилася ще одна сторінка, яку вона досі ніколи не бачила.

На ній, у центрі, тим самим шрифтом, було написано те саме:

"Cor quod lucem per tenebras fert"

А під написом дрібним, ледве помітним почерком додано розшифрування:

"Серце, що несе світло крізь темряву."

Аурелія затамувала подих. Вона провела пальцями по словам, ніби хотіла увібрати їх у себе.

Її ім'я — Аурелія. "Світла". І цей кулон... він був не просто прикрасою. Він був знаком. Частиною загадки, яку їй судилося розгадати.

Вона стиснула кулон у долоні й притисла до грудей. У глибині душі щось ожило — невідоме, але рідне.

І в ту мить вона зрозуміла: її шлях тільки починається. І навіть якщо вона ще не знає, куди він веде, вона більше не сама.

Наступного дня Аурелія прокинулася з відчуттям, що все змінилося. Минулий вечір, її день народження, здавався далеким і невизначеним спогадом. Але кулон, що не залишав її шиї, був цілком реальним. Він тяжів до неї, нагадуючи про щось важливе. Вона встала, потягнулася й побачила, як ранкове світло просочувалося крізь штори, огортаючи кімнату м'яким сяйвом. Вона мимоволі посміхнулася — та сама усмішка, яку вона дарувала собі в моменти спокою.

У школі не було нічого незвичайного. Всі були так само байдужі, а її однокласники не звертали на неї особливої уваги. Вони не привітали її з минулим святом, і Аурелія навіть не намагалася звертати на це увагу. Це був її звичний день — день, коли вона намагалася залишити все в тіні, не вимагаючи нічого від оточуючих.

Але сьогодні все було інакше. Вона відчувала, що її власна присутність змінилася, ніби щось приховане в її душі прокинулося. Кулон усе ще був на її шиї, і кожен його дотик немов посилював це відчуття. Погляд Аурелії мимоволі відходив до кулона, і вона не могла позбутися думки, що це не просто знак, а ключ до чогось більшого.

На великій перерві, коли всі розійшлися по коридорах, вона залишалася на своєму місці, не поспішаючи йти. Всі інші просто проїжджали її поглядом, немов не бачили. Їй було байдуже. Вона звикла. Та раптом хтось увійшов у клас. Це був Лео.

Він з'явився раптово, і хоча його вигляд був звичним — з темними волоссям і звичайним шкільним костюмом, в його очах був той самий погляд, який Аурелія вже бачила. Він дивився на неї, наче знову шукав щось важливе. І хоча Аурелія не була готова до цієї зустрічі, вона відчула всередині себе сильне бажання поговорити з ним.

Лео спокійно підійшов до її парти. Тиша навколо них була незвичною, але це не було ніякою незручністю. Аурелія знала, що він щось має їй сказати.

— Ти знаєш що це за кулон? — раптом запитав він, не зводячи погляду.

Аурелія коротко кивнула, відчуваючи, як її серце знову пришвидшується. Як він дізнався? Чому він говорить про це? Вона нахилила голову, намагаючись зібрати думки.

— Я... Я не розумію, чому це все важливо, — сказала вона тихо.

Лео зробив паузу і сів на край парти навпроти неї.

— Тому що це твій шлях, Ауреліє, — його слова були спокійні, але в них відчувалася сила, яка змусила Аурелію ще раз подивитися на нього. — Кулон — це тільки початок. І якщо ти хочеш зрозуміти, чому твоє ім'я — це більше, ніж просто звук, ти повинна йти далі.

Аурелія була здивована його словами. Вона відчула, як усі ці питання в її голові знову починають набиратись сили. Що Лео мав на увазі? Чому він так вперто говорив про це?

— Але чому ти допомагаєш мені? — спитала вона, не приховуючи здивування. — Я майже не знаю тебе.

Лео знову подивився на неї своїми темними очима. І на цей раз в його погляді з'явилася ніжність, що здивувала її ще більше.

— Тому що це не просто твоє завдання, це наше завдання. Я знаю, що ти будеш важливою частиною чогось великого. І навіть якщо зараз тобі це не зрозуміло, я вірю, що ти готова.

Аурелія відчула, як хвиля тепла пройшла через її серце. Вона навіть не могла пояснити, чому ці слова викликають в ній таку довіру. Це було більше, ніж просто слова — це було щось справжнє.

— Що я повинна зробити? — запитала вона, готова слухати його.

Лео трохи нахилився вперед і, ніби хотівши додати серйозності своїм словам, сказав:

— Ти повинна розгадати свою історію. І цей кулон... він є ключем. Ти повинна шукати більше відповідей. І повір, вони є.

Аурелія почувала, як щось змінюється всередині неї. Вона стиснула кулон у своїй руці і подивилася на Лео. Відчуття того, що вона більше не одна, все ще було з нею. І це дало їй сили зробити перший крок у напрямку до того, що чекає попереду.

— І з чого я маю почати? — спитала вона, готова до нових відкриттів.

Лео знову посміхнувся, але його усмішка була як підтвердження того, що все це тільки початок.

— Ти вже почала. І все, що тобі потрібно, — це шукати відповіді.