Nebula - За твоїми правами, Nebula

— Я хочу кави. Перерва на п’ять хвилин.

— Тільки не зволікай, система ще не закріпилася.

Вони вийшли.

Тиша.

Тоді до Леона підійшов інший чоловік, якого він не впізнавав. На ньому теж був білий халат, але погляд… був зовсім інший.

— Я врятую тебе від цього злісного світу, — тихо промовив він, торкаючись панелі біля голови Леона.

Його пальці швидко ковзнули по сенсорах, змінюючи щось у налаштуваннях чипа.

— Всі флешбеки, які в тебе будуть… вони несправжні.

Світло згасло.

***

<Реальність>

Леон різко розплющив очі й судомно вдихнув. Його обличчя було мокрим від поту.

— Леон! — Ненсі легенько трусила його за плечі. — Що з тобою?

Він кліпнув кілька разів, намагаючись зрозуміти, де він. Руки тремтіли. В голові лунав відлуння чужого голосу:

"Всі флешбеки, які в тебе будуть… вони несправжні."

— Я… я не знаю… — прошепотів він, намагаючись упоратися з панікою.

Що було правдою? Що було брехнею? І головне — ким був той чоловік, який врятував його?

Леон вдихнув на повні груди, намагаючись взяти себе в руки. Голова ще гуділа, а слова незнайомого науковця лунали у вухах, змушуючи сумніватися у всьому.

— Леон, ми не можемо тут залишатися, — Ненсі стиснула його руку. — Вони повернуться.

Він різко підвів голову й зрозумів, що вона права. Їм потрібно було рухатися.

— Гаразд, ходімо, — промовив він, хоч тіло ще не зовсім слухалося.

Вибравшись із занедбаного будинку через задній вихід, вони пішли вузькими вуличками, поки не опинилися в безлюдному районі. Тут було тихо, лише вітер розносив сміття по асфальту.

— Ти виглядаєш жахливо, — сказала Ненсі, уважно вдивляючись у нього.

Леон провів рукою по обличчю. Піт, блідість, розширені зіниці… Він і сам це розумів.

— Все нормально, — збрехав він.

— Ти щойно мало не знепритомнів! — вона спалахнула.

— Просто… — він замовк, не знаючи, як пояснити. Як сказати, що не впевнений у своїй пам’яті? Що можливо, все його життя — лише фальшивий набір спогадів?

Ненсі насупилася, але не стала допитуватися.

— Нам потрібно знайти безпечне місце, — змінила вона тему.

Леон подивився вдалечінь. Десь там, у глибинах міста, можливо, були люди, які знали правду про нього. Але чи хотів він цю правду?

— Є одна ідея, — нарешті відповів він.

— Яка?

— Нам потрібно знайти когось, хто знає про ці експерименти.

Ненсі здивовано глянула на нього.

— Ти думаєш, що це пов’язано з твоїм минулим?

— Я не думаю… Я знаю.

Він стиснув кулаки.

Якщо хтось вирішив змінити його спогади, він знайде їх. І дізнається правду.

Леон різко зупинився, схопившись за голову. Біль пронизав мозок, наче розпечена голка, і перед очима все потемніло.

— Леон? — голос Ненсі звучав приглушено, ніби крізь товщу води.

Він не міг відповісти. Світ розчинився, і його затягнуло в черговий флешбек.

Темна кімната. Запах стерильності. Білий світ ламп сліпить очі.

Перед ним стоїть той самий науковець. Високий, у білому халаті, з проникливим поглядом.

— Ти будеш бачити різні кольори, — говорить він, і голос його звучить так, ніби крізь скло. — Червоний, чорний, золотий, зелений та оранжевий. Знай, це твої підказки. Ти маєш їх використовувати.

Леон не розумів.

— Які ще кольори?

— Числа над людьми вказуватимуть їхню роль у світі, — продовжив чоловік, не звертаючи уваги на питання. — Але пам’ятай… Люди, яких ти бачиш, не є людьми. Вони — лише запрограмовані ляльки.

Леон відчув, як холодний страх охопив його тіло.

— Що ти маєш на увазі?

— Я мушу сказати тобі правду, — науковець нахилився ближче, його очі блищали в напівтемряві. — Кожна людина в цьому світі має нуль правових очок.

Леон здригнувся.

— Нуль?..

— Так, — чоловік кивнув. — Чи не здається тобі це дивним?

Флешбек раптово обірвався, ніби чиясь невидима рука вимкнула його.

Леон вдихнув, розплющивши очі. Він лежав на землі, а над ним схилилася Ненсі.

— Що ти побачив? — запитала вона, стискаючи його руку.

Його губи сіпнулися, але слова не йшли.

Як їй пояснити, що весь світ навколо — брехня?