Andriana - Той, кого я чекаю, Andriana

Розділ 6: "Межа яку не можна перейти"

 Елісон сиділа на лавці біля свого будинку, тримаючи в руках блокнот із новими замальовками. На її малюнках була картина, яка відображала нових сусідів: загадковий будинок і силует хлопця, що стояв у віддаленні. Їй хотілося краще зрозуміти, хто такий Зоріан, чому його поведінка настільки нестабільна.

Зоріан вийшов із дому, прямуючи до своєї машини. Його хода була впевненою, але обличчя – незворушним. Він помітив Елісон і на мить зупинився.

– Знову малюєш? – запитав він, підійшовши ближче.

– Так, це заспокоює, – відповіла вона, намагаючись не зустрічатися з ним поглядом.

– Що цього разу?

Елісон показала малюнок, але Зоріан не одразу відреагував. Він довго дивився на нього, а потім сказав:

– У тебе талант бачити глибше, ніж інші. Можливо, навіть глибше, ніж потрібно.

Ця фраза застрягла в голові Елісон. Що він мав на увазі? Що вона бачить, чого не бачать інші?

Зоріан задумався:

"її очі... вони завжди щось шукають. Вона хоче знайти правду про мене, але якщо дізнається – чи не стане це для неї болючим? Чому я взагалі дозволяю собі наближатись до неї?"

Елісон теж замислилася:

"Його голос звучав так, ніби він приховує щось важливе. Чому мені здається, що його слова завжди багатозначні? Я хотіла б запитати прямо, але боюся відштовхнути його. Можливо, він просто такий – замкнутий у собі".

Елісон була роздратована і спантеличена. Що б не відбувалося між нею та Зоріаном, він завжди залишався на відстані, як би не допускаючи близькості. Вона вирішила, що прийшов час розібратися в цьому і поставити питання прямо. Одного дня, коли вони знову зустрілися на вулиці, вона зібралася з духом.

– Зоріан, я повинна знати правду. Чому ти так себе ведеш? – запитала вона, дивлячись йому в очі.

Він здивовано підняв брови, але не відповів одразу. Лише після паузи, коли вони стояли в тіні дерев, він повільно промовив:

– Я не можу сказати тобі все. Моїми словами можна заплутати тебе, Елісон. І я не хочу цього.

Але на цей раз його погляд був інший. Більше не холодний, а... сумний. Вона відчула, що щось змінилося.

Він зробив крок назад, ніби намагаючись дистанціюватися, як би вибачаючись за те, що не може дати більше. Але в цей момент їхня бесіда була перервана раптовим звуком, що долетів з іншої частини двору.

Шум, схожий на скрегіт металу, зупинив їх обох. Елісон і Зоріан одночасно повернули голови в бік джерела звуку. Щось було не так.

– Це… це з твого будинку? – запитала Елісон, намагаючись приховати паніку у голосі.

Зоріан не відповів. Він швидко попрямував до будинку, схопивши свою куртку і кидаючи Елісон лише один погляд перед тим, як зникнути за дверима. Елісон залишалася на місці, занурена в роздуми. Їй не давала спокою думка: що ж насправді відбувається? І чому вона все більше відчувала, що в її житті починається щось небезпечне?

Елісон стояла на місці, відчуваючи, як її серце прискорюється. Ті кілька секунд, поки Зоріан залишався поза її досяжністю, здавались нескінченними. Вона обережно зробила кілька кроків у напрямку до будинку, але раптом знову почула звук — тепер це було більше схоже на тріск. Немов щось важке падало.

Елісон вже не могла стояти осторонь. Відчула, як її руки тремтять від хвилювання. Вона поспішила за ним, не думаючи про наслідки. Біля входу до будинку Зоріан стояв на колінах, щось намагаючись приховати. Його руки швидко хапали щось з-під порогу, а обличчя було покрите пилом і злістю.

– Зоріан, що сталося? – запитала вона, намагаючись зрозуміти, що він ховає.

Він підняв голову і подивився на неї. Його очі не відображали звичну холодність, а були наповнені розгубленістю та навіть страхом.

– Ти не повинна була бачити цього, Елісон, – відповів він, намагаючись приховати в голосі тривогу. – Це… не для тебе.

– Що саме? – настирливо запитала вона, підійшовши ближче. В її очах була рішучість. Вона вже не могла стояти осторонь.

Зоріан важко зітхнув, піднявшись на ноги. Він наче збирався щось сказати, але знову затримався. Нарешті, він здався, махнувши рукою, наче вирішив, що не зможе більше приховувати правду.

– Це моя тінь, Елісон. Моя тінь, яку я намагаюсь утримати в тіні. Але іноді вона виходить з-під контролю. Я не хочу, щоб ти втягувалась у це.

– Тінь? – її голос був сповнений здивування. – Ти говориш як… як…

– Як той, хто намагається контролювати щось темне і небезпечне, – перебив він її, тепер з деяким відчаєм у голосі. – Це частина мене, яку я не можу подолати. Я з нею зростаю, але я не можу дозволити, щоб інші дізнались.

Елісон відчувала, як її розум починає заплутуватись у всіх цих словах. Вона зробила крок до нього.

– Що ти маєш на увазі? Що це за тінь? Зоріан, ти можеш довіритися мені. Я не залишу тебе, – сказала вона тихо, намагаючись передати йому свою підтримку. Зоріан подивився на неї ще кілька секунд, а потім, здавшись, простягнув руку до темного кутка біля дверей. З його пальців повільно виповзала якась темна, мрячна субстанція, схожа на дим, але з жахливою енергією, яка здавалась живою.

– Це вона, – ледве чутно промовив Зоріан, відводячи погляд. – Тінь, яка йде за мною. І я не знаю, як зупинити її. Елісон не могла повірити своїм очам. Ця річ, що повільно оживала в темряві, була настільки чужою і неприємною, що у неї на лобі виступили краплі поту. Але вона не відступила.

– Я допоможу тобі, – сказала вона твердо. – Ми разом розберемось.

Але в глибині її серця, хоча вона і прагнула допомогти, вже зароджувався новий страх. Що, як вона не буде здатна допомогти йому? Що, якщо ця тінь потягне її в свої темні глибини разом з ним?

Зоріан різко зупинився, коли почув грохіт зсередини будинку. Серце затримало ритм, а в голові запала тиша. Він знав, що це не просто випадковість.

Це не може бути... — думка закріпилася в ньому, змушуючи шукати вихід, хоча його розум говорив йому, що не можна більше уникати. Цей грохіт — це знак, що темна частина його життя, яку він так довго намагався приховати, повертається. І вона може поставити під загрозу все, що він намагається побудувати. Навіть Елісон.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍