Анна Стоун - Леді Вольфрам , Анна Стоун

— Місце, де ми зараз перебуваємо, називається Зал Переходів. Бачиш, як багато тут дверей? Кожна відповідає за певне місто!

— Ух ти, Лондон! — вигукнула дівчинка, побачивши одну з вивісок. — Це так просто, подорожувати по Землі?!

— Просто. Але ж дуже дорого! Бачиш, на дверях невеликий отвір? Туди й опускаєш спеціальний жетон.

— На Аладеї люди теж так подорожують?

— Ні. Там у великих містах є аеропорти. А багаті можуть дозволити собі стаціонарний портал. Сподіваюся, ти не будеш у мене знову розпитувати про Аладею? — косо подивилася на племінницю жінка.

— Я знаю, що то інша планета! Розказуй далі! Тут на вивісках якась дивна закономірність. Лише міста Європи. А якщо я хочу в Америку?!

— До чого тут Америка? Багато сотень років тому чаклуни Британії, Франкського королівства та слов'янських земель покинули Землю та через портал Колодязь Семрад прибули на Аладею. Це було або в шостому, або в сьомому столітті земної ери після Різдва Христового. Звісно, ​​двері у зовнішній світ були лише на території цих країн.

Рада прикусила губу. Це було сказано так, ніби вона мала це знати. Більше дівчина нічого питати не захотіла. Пізніше на вступній лекції їй розповіли ще один цікавий факт про земну станцію. Виявляється, вона з'явилася на початку двадцятого століття, разом із червоточиною — міжпланетним коридором, який і скорочує час польоту до чотирьох годин. Раніше  планети існували окремо.

Аладея була в іншій частині галактики. У неї була своя зірка, на ім'я Златан та два супутники Селена та Далмар. Селена зовні чимось нагадувала Місяць, а ось Далмар був повністю вкритий водою.

Спогади розвіялися так само несподівано, як і наринули. Допивши каву, Рада вийшла з кафе і попрямувала гуляти станцією. Заскочивши в магазин, дівчина купила собі кілька дрібниць, які не зможе придбати вдома.

Великий годинник показував без п'ятнадцяти вісім. Зітхнувши, Рада забрала свою валізу і вирушила до Зали Переходів, до дверей із написом: «Україна, місто Лозова». Переступивши поріг, вона опинилася у тому ж маленькому коридорі.

Вокзал був невеликий. Електричка тільки-но пішла, і Раді довелося йти пішки на зупинку. У дівчини залишилося трохи грошей, і вона вирішила доїхати до селища, де жили її родичі, на маршрутці. Якби її не позбавили спадщини, вона б нізащо не повернулася сюди. Рада сподівалася пізніше продати дорогий магічний браслет, щоб роздобути гроші на пошуки матері та піти з дому.

Через пів години вона вже йшла потрібною вулицею. Будинок тітки Мері був із червоної цегли та із зеленими віконницями. Під вікнами росло багато квітів, а подвір'я було добре виметено.

Раді від одного погляду стало гидко. Все вимито, вичищено. Відразу видно — тут мешкає справжня господиня. Племінницю тітка такою не вважала. У них взагалі з самого початку склалися дуже напружені стосунки, і єдиною втіхою для дівчини було навчання на Аладеї.

Відкривши сіру залізну хвіртку, Рада неквапливо закотила валізу у двір. Навколо стояла дзвінка тиша. Хазяїв не було видно. Пройшовши метрів п'ять, дівчина посміхнулася: до неї підбігла пухнаста кішка попелястого кольору і почала тертися об її ноги.

— Сонька, тебе тут ще не закатували? — Рада присіла, щоб погладити улюбленицю.

Прикусивши губу, дівчина все ж таки зважилася зайти в будинок. Господарів вона застала у вітальні. Михайло Олексійович, чоловік тітки Мері, якраз натягував полотно на підрамник. Він був чудовим художником, хоча працював охоронцем на заводі. А тітка Мері в тій же кімнаті витирала пилюку на шафі. Як же весело було спостерігати за здивованими обличчями родичів, коли вони помітили племінницю, що несподівано з'явилася на порозі.

— І що ти тут робиш?! Ти ж маєш бути у школі! — відірвалася від свого заняття Марія Федотівна.

— Мене вигнали. — без особливих пояснень відповіла Рада та пройшла через вітальню до своєї кімнати, двері в які, на її глибокий жаль, були відсутні.

 Михайло Олексійович важко зітхнув, наче чекав на це. Рада обернулася до нього обличчям:

— Ви картини, як і раніше, тільки тітці малюєте або, нарешті, зважилися продавати?

Чоловік відвернувся від полотна і глянув на нахабне обличчя дівчини, але його обличчя залишилося незворушним.

 — А в тебе є хтось на прикметі?

— Ні! Але я вважаю, що своїм талантом ви можете приносити гроші, а не витрачати їх! — підняла підборіддя Рада.

Михайло Олексійович нічого не відповів і повернувся до своєї роботи. Рада тим часом поклавши валізу на підлогу у своїй спальні, відкрила її та оцінювально подивилася на речі.

— Як вигнали? І що ти збираєшся робити далі? — тихо зайшла в спальню тітка Мері.

— Не знаю! Потім придумаю. — розвішуючи речі у шафу, кинула Рада.

— Коли потім? Незабаром розпочнуться вступні іспити у вузах! Якщо ти не вчишся в «Резенфорді», значить, будеш вчитися, як усі звичайні люди!

— Ні! — крикнула Рада, коли тітка вже вийшла з кімнати, і наздогнала її в коридорі, щоб закінчити. — Дайте мені відпочити по-людськи! Я не збираюся вступати до вашого медичного! Я хочу співати!

Марія Федотівна закотила очі.