Дар'я Пойманова - Око дракона, Дар'я Пойманова

Стіни палацу, викладені гладкими плитами світлого мармуру, так само були повиті живими рослинами. Троянди тягнулися вгору, досягаючи масивних колон, що підтримують високі склепіння. Кожна колона була унікальною і прикрашеною тонкими різьбленими візерунками, що зображували сцени з історії Перших: Авон — повелитель водної стихії, Ялкін — творець першого спалаху вогню, Ілмарі — той, хто контролює смерчі, і, звісно ж, Замін — той, хто пророщує перший ліс.

Підлога була викладена тим самим мармуром, відполірованим до дзеркального блиску. На її поверхні відбивалися не тільки літаючі вогники, а й пишна зелень, що вкривала простір навколо.

Мене зустріло кілька молоденьких служниць. Вони мовчки вклонилися, і жестами показали слідувати за ними. Дорогу до їдальні я прекрасно пам'ятала, проте не відмовила собі в задоволенні не поспішаючи пройтися замком і оцінити його нове оздоблення належним чином.

Пройшовши підвісний міст, перила якого так само були оповиті дикими трояндами, ми опинилися в західній частині замку. Мене довели прямо до дверей їдальні.

Насилу відчинивши масивні двері, служниці ще раз скромно вклонилися, запрошуючи мене зайти. І тільки після того, як я опинилася всередину, вони швиденько зачинили за мною двері, залишаючи мене наодинці з моїм страшним кошмаром.

Їдальня була втіленням величі й затишку водночас. Посеред залу височів масивний дерев'яний стіл. Його поверхня була вкрита мережею тонких тріщин і візерунків, створених часом, але відполірованих до м'якого блиску. На його гладі відбивалося м'яке світло, що виходило від вогняних кульок, які ширяли над столом.

Стіл був величезним, настільки, що ті, хто займали місця на протилежних кінцях, практично не бачили один одного.

Права стіна являла собою прозору межу між внутрішнім і зовнішнім світом. Вона була зроблена зі скла, проте сьогодні залишили лише витончені рами. Вітер заходив до їдальні, не зустрічаючи перешкод, приносячи з собою теплий аромат літа — запах квітів і далекого лісу.

Світло в їдальні виходило від свічок, що парили в повітрі і створювали м'яке, тепле світіння. Вони плавали у своєму ритмі, ніби дихали, то піднімалися, то опускалися ближче до столу.

Зі стелі звисали масивні балки, кожна з яких була прикрашена різьбленими візерунками — листям, стародавніми рунами і фігурами тварин.

За столом уже сиділи всі бастарди, імена яких я навіть не спромоглася вивчити. Усі сиділи, похмуро втупившись у порожні тарілки, і щойно я зайшла, зі нудьгуючим виглядом оглянули мене, і повернулися на попереднє положення.

Чарівно.

Я злегка розслабилася і, видихнувши, покрокувала до свого місця, ближче до виходу.

Їжу нам, звісно ж, ще не принесли, оскільки основні страви подають тільки після того, як уся королівська родина сяде за стіл. Безглузде правило. А я ж сьогодні тільки поснідати і встигла…

На моє щастя (чи на щастя?), довго чекати не довелося. Уже за кілька хвилин двері їдальні з тихим скрипом відчинилися, і в дверях з'явився король Лісового Королівства — Лорайн. Він увійшов повільно, але в його ході вловлювалася впевненість, як у людини, яка звикла, щоб світ схилявся перед його волею. Після останньої нашої зустрічі він не дуже змінився. Його кучеряве каштанове волосся спускалося до плечей, обрамляючи витягнуте обличчя з високими вилицями. Його брови були насуплені, ніби вічна тінь занепокоєння оселилася на його обличчі. Погляд, яким він оглянув їдальню, був холодний, позбавлений м'якості й тепла. Темні очі, глибокі й непроникні, здавалися чорними здалеку.

На ньому був легкий вихідний халат з розшитими золотом гілками вишні, біла сорочка, і вільні білі бавовняні штани. Однак навіть не дивлячись на його легке вбрання, від нього віяло сильною магією, яка заповнювала собою кімнату, щойно він входив.

Під руку він тримав свою дружину, королеву Наїр. На відміну від «домашнього» вбрання свого чоловіка, вона виглядала аж надто ошатно. Світле волосся, кольору стиглої пшениці, було туго зв'язане ззаду, а голову прикрашала діадема, зроблена з бутонів всіляких літніх квітів — ромашки, соняшник, маки. Чудова клумба. Туго натягнута зачіска витягала шкіру на її скронях, надаючи її обличчю трохи здивованого, але водночас напруженого вигляду. Тонкі губи тут же скривилися, щойно вона помітила нас за столом. Маленькі темні очі блиснули недобрим блиском, швидко оглядаючи кожного з нас. Вони нагадували намистинки, які завжди щось видивляються, не даючи розслабитися. Сукня її була схожа на розквітлий бутон півонії — така ж легка, з теплими відтінками ніжно-рожевого і білого.

Позаду йшов наслідний принц — Адан. На ньому було схоже вбрання, як і на його батькові, проте в принца переважав зелений і чорний колір, його русяве волосся було зібране у хвіст, а на обличчі застиг нудьгуючий вираз обличчя. Побачивши мене, обличчя принца злегка пожвавилося, і непомітно кивнувши мені, він поспішив сісти за своє місце, праворуч від короля.

За принцом до їдальні увійшла принцеса Тера і наймолодший принц — Ланс. Рисами обличчя дівчина радше була схожа на короля, ніж на королеву. Русяве хвилясте волосся водоспадом струменіло по її спині, плавні, ніжні риси обличчя, яскраві очі кольору смарагду, так схожі на її брата. На відміну від своєї матері, принцеса віддала перевагу менш пишній сукні: легка тканина, персикового кольору, яка розвивалася від кожного її руху. Щойно принцеса зайшла до їдальні, легко змахнула рукою, і наші стільці ззаду овили гілки дикої троянди.

Упевнена, що на наших стільцях є парочка колючих шипів. 

Задоволена від того, що змогла продемонструвати свою силу, Тера попрямувала до матері. Ланс же скромно прослідував за сестрою, і сів поруч з Аданом. Його коротке волосся неслухняно стирчало на всі боки, ніби він щойно встав із ліжка, рисами обличчя він був дуже схожий на свою сестру.

— Прошу, сідайте, — голос короля пролунав як грім серед ясного літнього неба. — Я радий бачити всіх своїх дітей за одним столом.