Агата Задорожна - Страви сердечні, Агата Задорожна

На щастя, за три дні після цього вона таки прийшла до тями, але ще майже місяць страждала на страшенний біль у животі. 

Я знову подивилася на себе у дзеркало. Але ж гарна, справді гарна! На лице сама собою заповзла невпевнена, ще бліда посмішка. Нехай Розмарі й займалася саможалінням й поїданням себе більшу частину життя, а я розпорошуватися на такі дурниці не стану. 

Цей новий світ був дивний, але… Він давав можливість, яку я сама вирвала у Володимира Петровича всього день тому – почати все заново. У полотняному й старенькому гаманці Розмарі я знайшла п’ятнадцять золотих монет – досить пристойна сума, як для її заробітку у три монети на місяць. 

На ці гроші можна дуже скромно жити приблизно рік. Але я вже почала мріяти далі – про маленький заклад, що був би зовсім іншим від “Квіткового присмерку” – бо цього разу він був би моїм. 

Я могла б поїхати кудись далі, або навіть залишитися тут, в Елморі, в місті неподалік. За величиною воно не надто поступалося самій столиці, тож підходило майже ідеально. 

Розмарі не мала навіть найменшого уявлення, скільки б вартувало відкриття таверни, але я підозрювала, що мені знадобиться значно більше, ніж п’ятнадцять золотих. Можливо, п’ятдесят чи сто буде якраз достатньо. 

Але для того, аби їх заробити, потрібно піднятися кар’єрною драбиною трохи вище, ніж третя помічниця шостого кухаря. 

З цими думками я, як була у нічній сорочці й з канделябром, спустилася на перший поверх і попрямувала на кухню. Ключ був там же, де й завжди: під килимком, тож я тихенько провернула його у щілині й мишкою прошмигнула всередину. 

Годинник вже давно пробив північ, але я знала, що не засну: надто багато думок і ідей вирувало всередині. Завтра вранці до палацу нарешті прибуде господар, такий собі Арден Елмор. Я пригадала його почерк й тон записки: рівний, ідеально відточений, і в голові відразу ж з’явилася картинка. Статечний, сивий чоловік за п’ятдесят, який мало говорить і очікує, що його команди будуть виконуватися до того, як він їх вимовить. 

Я таких знала – і, на щастя, вміла з ними працювати. 

❅ ━━━━━━ ♨♨♨ ━━━━━━ ❅

Комора кухні виявилася майже повною катастрофою. Вочевидь, роки беззмістовної праці не могла окупити навіть найкраща платня, бо кухарі вже давно занедбали полиці з продуктами, з яких мали б готувати їжу. 

Прямо серед ночі я витягнула до виходу два мішки з борошном, у яких побачила цілі колонії жуків та молі. Потім винесла картоплю, що проросла ще минулої зими, гнилу квасолю та черствий хліб, зіпсовані яйця… Комора все пустішала, а велика зала кухні нагромаджувалася зіпсованими продуктами. 

А навіть те, що ще було придатне до використання, ніхто не потурбувався підписати чи поставити на своє місце: речі доводилося шукати хвилинами, як не годинами. Я передивилася усі шухляди, полиці й закуточки зали, але так й не знайшла жодного з тих артефактів, що тут використовували для приготування їжі. 

Наприклад, зник чарівний термометр для м’яса: його еквівалент у цьому світі нагадував мідну паличку з ручкою, що світилася різними кольорами залежно від температури. В голову почала закрадатися думка про те, що кухарі у своєму поспішному звільненні все ж викроїли хвилинку на те, щоб обчистити деякі з особливо цінних речей у палаці. 

Що я робитиму у такому випадку, я поки що не уявляла взагалі. На жаль, у Розмарі не було й краплинки магії, тож відтворити якісь артефакти я не могла навіть в теорії – вже не кажучи про те, що не знала, як це зробити. 

В ту мить, коли я в зручному для себе порядку виставляла основні продукти в холодильній шафі, біля входу почувся шерех. 

Я насторожилася. У палаці не мало бути нікого, окрім мене й пані Циндри, а вона зазвичай не блукала нічними коридорами. А ось хто це робив, та до того ж ще й дуже часто, то це Зелена леді – як слуги прозвали привида, який їх тероризував. 

Тож я тихенько, як тільки могла, підхопила чавунну сковорідку, а тоді почала підкрадатися до дверей, і в ту ж таки мить петлі скрипнули. Я стояла у тіні, якщо не в повній темряві: канделябр з єдиним недогарком залишився у коморі, але він мені й не знадобився. 

Тільки-но двері відчинилися, я помітила сплеск світло-зеленого світла. Він, здавалося, був не зовсім таким, як його запам’ятала Розмарі, але її спогади були у кращому випадку розмитими, тож я не зважила на це. Фігура привида пробралася трохи глибше у кімнату, і я її все ще не бачила. 

Але в наступну мить почувся якийсь приглушений звук, і у повітря зметнулася хвиля білого туману, з усіх боків підсвіченого зеленим сяйвом. Туман повільно опадав, і в його центрі я нарешті помітила світлу фігуру. 

Стиснути сковороду обома руками й вперіщити нею по потилиці привида стало першим інстинктом, і я не стала йому противитися. 

Вже коли почувся звук зіткнення – дзвінкий і не дуже приємний – я подумала, що так, певно, не мало б бути. Це ж привид, а якщо вони не відрізняються від того, що про них говорять на землі, тоді сковорідка мала б пройти крізь туман і, можливо, обдати мене холодком.

Натомість до моїх ніг звалилося непритомне тіло. І коли я все ж збігала за недогарком свічки, виявилося, що це таки дуже красиве й чоловіче непритомне тіло.