Агата Задорожна - Страви сердечні, Агата Задорожна

Розділ 5. Привид Зимового замку

Пані Циндра передусім відправила мене прибирати у головній залі, шар пилу у якій вже можна було сміливо вимірювати у сантиметрах. Цій монотонній роботі я була навіть рада – дозволяла не думати надто сильно про ситуацію, у якій я опинилася. 

Коли я закінчила, економка десь запропала, тож я з власної ініціативи натерла сходи, залу поряд, почистила трохи срібла у шафах, що стояли на видноті, а тоді пройшлася усіма коридорами, що вели від головного входу аж до другого поверху – місця, де починалося крило лорда Елмора, і де пані Циндра готувала його покої. 

Економка застала мене у ту мить, коли я натирала килим і підлогу біля нього – вона вся була вкрита чимось червоним. Я дуже сподівалася, що це було вино, а не щось інше, але не ризикувала нахилитися ближче, аби перевірити. 

– Ти… – насуплено запитала економка. – Ось це ось все прибрала?

Я посміхнулася. Я знала, що працювала швидко – на кухні інакше не можна, але приємно було почути обережний захват у її голосі. 

– Звісно. Жодних проблем, – я показала їй великий палець, але коли в очах економки з’явилося нерозуміння, швидко заховала руку за спину. 

❅ ━━━━━━ ♨♨♨ ━━━━━━ ❅

Ніч я мала провести в одній з малесеньких кімнатці, що призначалася для кухарок та покоївок – на вершині південної вежі, що продували усі вітри. З настанням темряви стало ще холодніше, ніж попереднього дня, й мені довелося натягти на себе увесь теплий одяг Розмарі та пройтися по сусідніх кімнатах, аби забрати звідти вже нікому не потрібні ковдри. 

Та навіть коли на старому й вузенькому ліжку я влаштувала справжнє кубло, заснути не вдавалося. 

Змиритися з фактом своєї смерті було надивовижу просто. Але саме розуміння того, що крім батьків за мною, скоріш за все, ніхто не буде особливо плакати, змусило згорнутися калачиком у ліжку й через силу видушити одиноку сльозу. 

Навіть заплакати як слід не вийшло! 

Зрештою, коли й моя нездатність заснути стала очевидною, я підхопила вже злощасний канделябр, закуталася в ковдру та попрямувала до ванної кімнати, спільної для усіх слуг – аби нарешті роздивитися своє нове тіло. Я вже точно знала, що воно було нижчим за моє попереднє і точно слабшим – поки що це здавалося двома погіршеннями від попередньої ситуації. 

Коли я скинула з себе ковдру й залишилася в одній тільки нічній сорочці, я насупилася. Якби хтось попросив мене вгадати професію Розмарі, я б нізащо не подумала, що вона працює на кухні – дівчина була худа й кістлява. 

В моєму світі такі вважалися дуже навіть привабливими, і темне коротке волосся, що падало на мої тепер бліді щоки, тільки додавало образу яскравості. На мить я навіть залюбувалася – аж поки не повернула голову, а тоді моє відображення зробило те саме. 

Бо це таки справді була я. Нова я, назавжди.

…і ось тоді полилися перші сльози. Я стискала і розтискала пальці, такі чужі мені і зовсім незнайомі, вила високим, зовсім несхожим на мій голос і рюмсала у гострі збиті коліна. 

А де ж мої сильні довгі ноги? Де моє русяве коротке волосся, де моє татуювання на спині, яке я набила у шістнадцять і про яке, попри усю його недолугість, жодного разу не пошкодувала? 

Усе це стерлося. Залишилося десь там, на землі, у старій пошарпаній квартирі, яку я винаймала тільки для того, аби спати. Те, що мало стати новим початком, перетворилося на кінець. 

Оце так втерла носа Петровичеві, ось це так молодець! Хотілося постукати лобом об скло, але це б нічого не дало – тільки б залишила своєму новому тілу ґулю. 

А це нове тіло, на відміну від мого старого, вміло плакати красиво – можливо, єдине справжнє вміння, яке мені дісталося від Розмарі. Я випадково кинула на себе у мідному дзеркалі косий погляд, і аж задивилася: великі очі з віями, що злиплися і відкинули довгі тіні на щоки, тільки зовсім трохи припухла шкіра, ідеально розтріпане волосся… 

Пригадала і себе, зарюмсану, раніше: ніс картоплиною і весь у шмарклях, очі вузькі і такі напухлі від сліз, що не бачила далі свого носа, вся шкіра – у червоних плямах. Певно, тому я й не плакала багато раніше. 

А тут, з таким-то результатом, це може перетворитися і на звичку! 

Від несподіваної думки я чомусь розсміялася. 

Це таки був початок. Справжній новий початок, справжніший за усе, що я тільки могла втнути навіть за усіх своїх старань. 

Але тільки-но невпевнені веселощі почали розповзатися у грудях, коли я наважилася знову подивитися на себе і невпевнено помахати своєму відображенню, я нарешті збагнула, чому ж у куточку розуму все горів тривожний вогник. То були спогади Розмарі – про те, які жінки вважалися красивими у цьому світі, у Реті, а зокрема – у Кандолінській імперії. 

…і тут й ховався підступ – як і варто було очікувати. 

Кандолінці тільки нещодавно перейняли нову моду з півдня – на повних високих жінок із пишним бюстом – таких, щоб аж кров з молоком. І щоб волосся обов’язково було світле, а очі – блакитні чи зелені. А мені ж від Розмарі дісталися звичайнісінькі карі. 

Все ще гарні, але зовсім непідхожі під стандарти тутешньої моди. А груди… Ну, я могла тепер з великою зручністю спати на животі.

 І Розмарі через це неабияк переймалася – намагалася набрати вагу, підкладала в бюст тканину, а кілька років тому навіть наважилася випити якесь незрозуміле зілля, куплене у проїжджого шарлатана. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍