Джо Аберкромбі - На лезі клинка

У відповідь він почув лише шкрябання пера по паперу.

— Прекрасно, — сказав Ґлокта. Практик Фрост перегорнув документ. — А це список твоїх спільників?

Він ліниво пробігся поглядом по іменах.

«Купка молодших мерсерів, три корабельних капітани, офіцер міської варти і пара дрібних митників. Вкрай невигадливий рецепт, що тут казати. Ану спробуємо додати трошки перцю».

Ґлокта перевернув заяву і відправив її через стіл.

— Додай до списку ім’я Зеппа дан Тойфеля, Ревсе.

Товстуна це спантеличило.

— Це той, що мінцмейстр? — пробурмотів він крізь розпухлі губи.

— Він самий.

— Але я з ним навіть не знайомий.

— То й що? — накинувся Ґлокта. — Роби, як я кажу.

Ревс завагався, привідкривши рота.

— Пиши, товста свинюко.

Практик Фрост хруснув пальцями.

Ревс облизав губи.

— Зепп… дан… Тойфель… — мимрив він, записуючи.

— Прекрасно, — Ґлокта обережно закрив ящик зі своїми по-вбивчому прекрасними інструментами. — Я радий, що сьогодні нам обом вони не знадобляться.

Фрост замкнув кайдани на зап’ястях в’язня, підняв його на ноги, і повів до дверей в глибині кімнати.

— Що тепер? — кинув Ревс через плече.

— Енґлія, Ревсе, Енґлія. Не забудь прихопити щось тепле.

Двері за ним лунко зачинилися. Ґлокта поглянув на список імен в руках. Зепп дан Тойфель замикав список.

«Одне ім’я. На перший погляд, таке саме, як і інші. Тойфель. Просто ще одне ім’я. Але яке небезпечне!»

Северард чекав в коридорі, як завжди всміхаючись.

— Накажете відправити товстуна в канал?

— Ні, Северарде. Відправ його наступним човном в Енґлію.

— Ви сьогодні милосердні, інквізиторе.

Ґлокта пирхнув.

— Милосердям було би кинути його в канал. Цей кабан не протягне на Півночі навіть шести тижнів. Забудь про нього. Сьогодні ввечері нам потрібно заарештувати Зеппа дан Тойфеля.

Северард звів брови.

— Невже мінцмейстра?

— Його самого. Прямий наказ Його Преосвященства архілектора. Схоже, що наш мінцмейстер брав хабарі від мерсерів.

— Яка ганьба!

— Вирушаємо одразу, щойно стемніє. Скажи Фросту, щоб він був готовий.

Худий практик кивнув, і його волосся при цьому хитнулося. Ґлокта розвернувся та пошкандибав коридором, стукаючи палицею по брудних плитах і тамуючи пекучий біль в нозі.

«Чому я це роблю? — спитав він себе знову. — Чому я це роблю?»

Нікудишній вибір

Лоґен прокинувся від болісного поштовху. Він лежав у незграбній позі, сперши викручену голову на щось тверде і притиснувши коліна до грудей. Він розплющив сонні очі всього на міліметр. Було темно, але звідкись линуло бліде світло. Світло крізь товщу снігу.

Його охопила паніка. Він нарешті зрозумів, де знаходиться. Лоґен нагріб снігу біля входу в крихітну печеру, щоб втримати хоч яке тепло. Поки він спав, мабуть, сніжило, відтак вхід замело. Якщо хуртеча була сильна, надворі могло добряче навалити снігу. Якщо замети будуть вищі людського зросту, він може ніколи не вибратися звідси. Вийде, що він дерся сюди з гірських долин лише для того, щоб померти в якійсь кам’яній дірі, такій тісній, що навіть ніг не простягнути.

Лоґен, як тільки міг, закрутився у вузькому просторі, взявся рити сніг занімілими руками, борсаючись у ньому, змагаючись з ним, пробиваючи його, і при цьому кленучи все на чім світ стоїть. Світло ринуло раптово, і було воно різке й яскраве. Він відкинув зі свого шляху останні грудки снігу і вибрався крізь пробитий отвір на свіже повітря.

На кришталево-блакитному небі сяяло сонце. Він звів до нього обличчя, заплющив засліплені очі і підставив своє тіло промінню. Від холодного повітря дерло в горлі. Прямо-таки різало. У роті страшно пересохло, а язик нагадував кепсько обтесану колоду. Лоґен зачерпнув у долоні снігу і запхав у рот. Коли сніг розтанув, він ковтнув. Від холоду заболіла голова.

Звідкись несло цвинтарним смородом. То був не лише вогкий і кислий запах його поту, сам по собі неприємний, — смерділа ковдра, що вже почала гнити. Два її шматки він обвинув навколо рук і прив’язав до зап’ясть мотузкою на подобу рукавиць, а ще один — навкруг голови, ніби брудний, смердючий каптур. Черевики були набиті клаптями під зав’язку. Решту він обгорнув навколо свого тіла під плащем. Сморід від ковдри був нестерпний, але цієї ночі вона врятувала йому життя, що, на думку Лоґена, було вдалим компромісом. Вона смердітиме ще гірше, перш ніж він зможе її позбутись.

Похитуючись, Лоґен підвівся на ноги і роззирнувся. Вузьку, крутосхилу долину засипало снігом. Її оточували три величні вершини — гори темно-сірого каменю і білого снігу, що стриміли на тлі небесної синяви. Він знав їх. Вони, власне, були його давніми друзями. Єдиними, що залишились. Він знаходився у Високогір’ї, на вершині світу. Він був у безпеці.

— У безпеці, — прохрипів він без особливої радості.

У безпеці, бо це місце було надійно захищене від їжі. У безпеці, бо це місце було надійно захищене від тепла. Ні те, ні інше його тут не турбуватиме. Нехай він і втік від шанка, але це місце мертвих, і якщо не почати рухатися, можна стати одним із них.

Лоґен і так вже дико зголоднів. Його живіт перетворився на величезну болючу діру, яка зазивала його пронизливими криками. Він порився в мішку і дістав останню смужку м’яса: стару, залежану і брудну, схожу на сухий прутик. Цього було замало, аби вгамувати голод, але діватися нікуди. Він вгризся в неї зубами — смакувало, наче шкіра зі старого черевика, — а опісля закусив снігом.

Лоґен приклав долоню до чола і поглянув на північ, углиб долини, звідки прийшов вчора. Земля повільно спадала, сніг і каміння переходили у соснові узгір’я, дерева — у звивисту смугу пасовиськ, а зелені пагорби — у море, що виднілося на горизонті, як вузенька блискуча смужка. Бáтьківщина. Від цієї думки Лоґену стало не по собі.

Бáтьківщина. Там жила його сім’я. Його батько — мудрий і дужий, хороший чоловік, достойний ватажок свого народу. Його дружина, його діти. Це була гарна сім’я. Вони заслуговували на кращого сина, кращого чоловіка, кращого батька. Там само жили його друзі. Старі й нові. Було би добре знову їх побачити, ой як добре. Поговорити з батьком у довгій залі. Побавитись із дітьми, посидіти з дружиною коло річки. Побалакати про тактику з Тридубою. Пополювати із Шукачем у гірських долинах, несучись через ліс зі списом і регочучи мов навіжені.

Нараз Лоґен відчув нестерпну тугу. Він ледь не задихнувся від болю. Біда крилася в тому, що всі вони були мертві. Зала перетворилась на кільце обгорілих колод, а річка — на стічну канаву. Він ніколи не забуде, як, перетнувши пагорб, побачив унизу, в долині, спалені