Ізмайлова - Не чіпай то на свята, Ізмайлова

по своїх каналах того Мирона проб’є? — запропонував Борис, розвертаючись до задумливої баби Гані.

— Ай, Борка, ну яка головиха,— баба Ганя махнула рукою,— буду людині перед святами голову морочити!

— Баб. Кажу, перестаньте боркати мені! — огриз­нувся Борис, ображений нівеляцією його шляхетного імени.— Ну вже скільки можна!

— Не буду, кажу, голову нікому морочити! Переб’ється без Мирона! — баба Ганя звучала дуже рішучо.— Вже, оно, темна ніч надворі!

А тоді щось у її погляді блиснуло, і вона встала зі стільця. Пройшлася від тумби до трюмо. Дістала з запраного квітчастого халата свого кнопочного мобільника, поправила хустку на голові і, набираю­чи пальцем комбінацію кнопок, цмакнула. Вже за кілька гудків ми всі почули:

— Чуєш, Семеновна, а оце діло одне до тебе є. З мене могорич!

• • •

Семеновна таки все порішала. Одразу після снідання наступного дня ми втрамбувалися в авто й повезли тітку Мальву до Мирона. Цвіта, вкрай невдоволена тим, що пропускає усе найцікавіше, суворо наказала мені спостерігати за всім на світі, а сама залишилася вдома ліпити з бабою Ганею вареники.

Вітер колихав сухе бадилля. Ми всі урочисто стояли край могили.

В атмосфері старого сільського кладовища мені здавалося, що безлисті дерева ростуть корінням угору, а кам’яні хрести підпирають сизе, порохняве небо. Тітка стояла — ні пари з вуст. У своєму анораку, тонких, коньячного кольору лайкрових пальчатках і чорних, абсолютно недоречних до погоди й місця окулярах від сонця, вона була схожа на багату вдову якогось італійського мафіозі. Запала мовчанка. Серж тулив до шиї комір куртки, відчайдушно прикриваючи своє адамове яблуко. Я стояла-хиталася, руки в кишенях, і жоден притянутий за вуха коментар чи слово не здавалося мені виправданим в епіцентрі цього кінематографічного, я навіть сказала б, сакрального моменту. На якусь мить мені здалося, що я вловлюю білий шум тітчиних думок, але ні, то був лише вітер.

«Смага Мирон Петрович» — було написано на табличці. «18.08.1934 — 28.03.2023. Вічна пам’ять».

Тітка нерухомо стояла по центру могили, «в ногах». Ми з братами вросли у землю нерухомими бовванами десь збоку. Ніхто не знав, що робити далі. Хвилина мовчання явно затяглася.

Борис першим зайорзав із увічливості: «Тітко, нам дуже шкода…»

Спершу нам здалося, що тітка не почула. Вона й надалі стояла немов заморожена.

Я намагалася за її темними окулярами від сонця побачити, як її щокою — можливо, саме зараз — спливає сльоза. Але сльози не було. Натомість була якась не відома нам, німа драма.

Ким був для неї цей Мирон-1934-року-наро­дження-вічна-пам’ять? Чому вона так сильно хотіла його побачити через стільки років? Яку комірчинку пам’яті в її старечому серці займав він тихо донедавна, аж доки нога її не ступила з далекої канадської землі просто на старе сільське кладовище, до місця його могили в переддень Різдва?

Поки я перебирала в голові риторичні питання, тітка несподівано розморозилася.

— А то чого мені має бути його шкода? — сказала байдуже й тихо.

Ми зачаїлися. Кінематографічна цвинтарна стрічка набирала непередбачуваних обертів. Ми чекали, що буде далі.

Але далі нічого не було.

Тітка Мальвіна мовчки розвернулась і почуняла поміж могил геть, у напрямку до авто.

Ми ще якусь мить постояли на морозі, питально переглянулися, а тоді й собі тихою вервечкою, поміж могил, пішли на вихід. Бо вихід завжди є. Навіть із кладовища.

— Якась вона дивна, нє? — прокоментував Борис.— Сама ж за нього питала, а тут каже — байдуже мені, чого мені має бути його шкода! Якщо в них романтика колись була, то що ж, навіть струна не тринькне в серці, реально чувак у могилі лежить вже!

— Поймеш тих жінок,— солідарно підсумував Серж,— ми ж навіть не знаємо, хто той Мирон. Раптом у неї на нього якийсь зуб!

— Просто ми справді нічого не знаємо. Щось відбувається, але десь глибоко всередині неї. Тому ми нічого не розуміємо,— поділилася своїми думками я.

Чоловіки — це такі люди, які прямісінько перед носом у холодильнику не побачать кетчупу або сметани, годі сподіватися, що їхнє око вгляне тонкий порух брови чи жест, який часто скаже набагато більше, аніж всі слова на світі. Брати не бачили й не розуміли нічого. Я бачила в тітці Мальві німий біль, але не розуміла його природи. Треба більше підказок, щоб розплутати цю головоломку, як сказала б Цвіта.

Тітка вже сиділа в авто, коли ми, живі, пройшли крізь браму Царства Мертвих. Село починалося вже аж ген там, у долинці, де в кожній хаті вже щось шкварчало, варилося на малому вогні, запікалося, тушкувалося, смажилося та присмачувалося.

Тричі гупнули по черзі дверцята мого авто — ми затрамбувалися й готові були їхати далі. Тітка Мальва задумливо дивилася у вікно.

— Ну що, поїхали? — стиха спитала я.— Підкажете, де хата?

— Їдь туди, як до контори,— озвалася тітка Мальва і зітхнула: — Це ж скільки років вже минуло…

• • •

Якби була весна, можна було б сказати, що все кругом поросло споришами й бур’янами. Але була зима.

А тому не видно було, що де поросло чи заросло біля старої хати тітки Мальви. Мерзлі грудки землі, вкриті снігом, землі, яка багато чула й бачила.

Тітка завмерла на подвір’ї перед старою хатою.

Ми, традиційно, теж не ворушилися. Чекали, доки тітка зробить свій перший крок. І вона зробила: дістала з кишені ключа, що вручила їй вранці баба Ганя, і пішла доріжкою, засипаною снігом, у напрямку сходів. Я дивилася, як позаду неї на снігу з’являються сліди, і думала: скільки оцих невидимих слідів навкруги біля цієї хати. Хто тут ходив колись, ще Мальвині баба й дід, батько і мати, може, й Мирон попід вікнами бував, якісь незнайомі нам жінки й чоловіки взимку приходили колядувати та щедрувати, а влітку могли сидіти на сходах і розглядати зірки, а потім ходили тут люди з-під Херсона і баба Ганя, яка відмикала, а тоді замикала все на ключ. Замикала місце, яке одночасно було й домом, і пусткою, і запитанням, і відповіддю, місце, що одночасно ховало в собі й таємниці, і сни, і тихі розмови, і невловних привидів